УЧЕБНИКИ
ОН-ЛАЙН

Главная Заказать работу Контактная информация Статьи партнёров


 

6. Міжнародна  трудова міграція

 

6.1. Загальна характеристика населення і трудових

ресурсів світу

 

При аналізі і плануванні трудових ресурсів використовуються такі поняття, як «населення», «трудові ресурси», «економічно активне населення» (зайняте і незайняте у виробництві),  «непрацездатне населення».

Під трудовими ресурсами  мають на увазі частину населення, що досягла необхідного фізичного розвитку, розумових здібностей  і знань для роботи в народному господарстві.

У поняття «людський капітал»  включається найбільш підготовлена до участі в сучасному виробництві частина трудових ресурсів.

Масштаби трудових ресурсів  характеризують потенційну масу живої праці, або «запас» робочої с, яким володіє суспільство для задоволення своїх потреб.

Економічно активне населення – це частина працездатного населення, зайнята суспільно-корисною працею,  що дає їй дохід, необхідний для відтворення самої себе (наймані робітники, власники підприємств, члени родин, що допомагають підприємцям).

Частка економічно активного населення залежить від частки працездатних  у всьому населенні, а також від ступеня зайнятості  окремих вікових груп.  Термін «економічно активне населення» використовується  в міжнародній  системі понять, але в багатьох країнах він статистично чітко  не визначений.  Іноді його ототожнюють з поняттями «робоча сила» і  «трудові ресурси», що трохи ускладнює аналіз статистичних даних  цих понять.

Статистика промислово розвинутих країн включає в категорію економічно активного населення громадян з 15 років (більш 45% населення), у країнах, що розвиваються, – з 12 – 14 років (у середньому менш 40% населення), а в деяких африканських країнах – навіть  з 6 років.

Основними факторами, що впливають на розміщення населення, є:

природні умови територій;

наявність багатих і різноманітних природних ресурсів;

рівень економічного розвитку територій;

умови для розвитку транспорту і товарообміну;

історія освоєння і заселення територій.

Розміщення населення по території Земної кулі вкрай нерівномірне. На 10% суші проживає 82% населення, причому велика частина проживає в приморських районах, уздовж великих рік, залізниць і автомагістралей. Середня щільність населення Землі – 42 жителі на 1 км2 (Європа – 70 чол. на 1 км2, Азія – більш 125, Америка – 18, Африка – 24, Австралія й Океанія – 4).

Під відтворенням (природним рухом) населення розуміють сукупність процесів народжуваності, смертності і природного приросту, що забезпечують безперервне поновлення і зміну людських поколінь.

Найважливішими факторами, що впливають на природний рух населення, є:

соціально-економічні умови життя населення;

військово-політичні фактори;

природні умови;

релігійні й етнічні особливості;

екологічні фактори й ін.

Показники природного руху населення:

1.    Коефіцієнт смертності.

2.    Коефіцієнт народжуваності.

3.    Коефіцієнт природного руху, що дорівнює різниці коефіцієнтів народжуваності і смертності.

4.    Коефіцієнт щорічного приросту:  

 

Рr

Рк = ––––– ´ 100%

 Рm

де   Pr – приріст населення протягом року;

       Pm – середня чисельність населення протягом року.

 

5.    Показник очікуваної тривалості життя при народженні.

Усі країни світу  за тривалістю життя можна розділити на 3 групи:

з високою тривалістю життя (не менш 70 років). Це в основному країни з розвинутою економікою, високими показниками ВВП на душу населення. До них відносяться: Японія  (середня тривалість життя 80 років, у тому числі жінки – 83 роки), Швеція і Швейцарія (78 років), Нідерланди, Норвегія, Франція, Австралія (77 років), США, Канада, Австрія, Великобританія, Німеччина, Ізраїль, Фінляндія (75 – 76 років).

із середньою тривалістю життя (55 – 70 років). У числі таких країн  Росія і більшість республік СНД, Китай, Польща, Індія, Мексика, Бразилія й ін.

з низькими показниками тривалості життя (нижче 55 років). Це більшість країн Африки, Південної і Південно-Східної Азії.

У 2000 році все населення землі вже досягло 6,2 млрд. чол., у тому числі економічно активне населення  сконцентроване переважно в країнах «третього світу» (близько 1,9 млрд. чол.), а в індустріально розвинутих  країнах у результаті старіння населення ця частина продовжує скорочуватися. У 2015 р. чисельність населення досягне  7,3 - 7,9 млрд. чол.

В останні десятиліття демографічна ситуація на Заході, а також у деяких країнах СНД (у тому числі і в  Україні) характеризується  тривожними тенденціями. У деяких країнах населення збільшується повільно або не збільшується  взагалі.  Ще одна тенденція – збільшення кількості «міні-родин», що складаються з одного чоловіка  (Франція – один з лідерів).  З індустріально розвинутих країн США – єдина країна, де населення стабільно збільшується, причому не тільки за рахунок природного приросту, а й у результаті припливу іммігрантів (близько 600 тис. чол. у рік).  Найбільш високі темпи приросту населення (природного) спостерігаються  в країнах «третього світу»

Основний приріст населення забезпечується країнами, що розвиваються, (в основному за рахунок Африки та Індії).  У першій половині 50-х років вони забезпеч 79%, а в першій половині 90-х – 95% приросту світової чисельності населення. Ці процеси привели до перерозподілу  населення між різними підсистемами світового господарства. У    1950 р. приблизно 2/3 населення проживало в країнах, що розвиваються, у 1990 р. – 77%,  у 2025 р. очікується  до 84%.  Частка промислово розвитих країн скоротилася з 22 до 14,5%.  Це підсло диференціацію між розміщенням населення і продуктивних сил. На країни, що розвиваються, припадає майже 80%  населення і тільки 20% ВСП.

До групи країн, що розвиваються, входять найбільші за населенням країни (понад 100 млн. чол.) – КНР, Індія, Індонезія, Бразилія, Пакистан, Бангладеш, Нігерія.

Звичайно  для з'ясування впливу зростання населення на економічний розвиток порівнюють темпи зростання населення і ВВП на душу населення. Дані останніх десятиліть показують, що в основному підвищення рівня економічного  розвитку співвідноситься з низьким коефіцієнтом відтворення  населення і більш високою тривалістю життя.

На даний час співвідношення між зростанням ВВП і населенням  виступає як вибір між більш високим рівнем життя й інвестиціями в людський капітал. Населення світу зростає швидко, але світовий  продукт збільшується швидше і демонструє здатність світового співтовариства розвивати продуктивні с. Зростання населення не є проблемою, якщо економічні і соціальні  зміни відбуваються досить швидко, якщо забезпечується  необхідний технічний прогрес.  Але швидке зростання населення в останні десятиліття робить структурні зміни більш важкими, що в основному викликається бідністю.  Це вимагає цілеспрямованої політики урядів і світового співтовариства щодо підвищення рівня економічного  і соціального розвитку, ліквідації розривів між країнами, що розвиваються, і промислово розвинутими.

 

Якість робочої с

Розвиток економіки будь-якої країни  і світової  економіки в цілому вирішальним чином залежить від трудових ресурсів. Немаловажну роль відіграє якість робочої с, що виявляється у вигляді виразно розвинутих  властивостей працівника, які відбивають здатність і готовність його  до тієї або іншої конкретної діяльності.

Продуктивний потенціал робочої с включає психологічні і  фізичні якості працівника, його здоров'я, рівень загальної і фахової  освіти, накопичений виробничий досвід, загальний культурний рівень розвитку, що залежить від усього комплексу життєвих умов. Ці характеристики багато  в чому визначаються  соціально-економічним рівнем розвитку підсистем світового господарства й окремих країн.

На якість робочої с в ряді  країн стали впливати недостатність забезпечення продовольством, а  також інфекційні захворювання. За даними ВООЗ після початку XXI століття  не менш 1/4 африканської робочої с заражена на СНІД.  

Одним з головних елементів якісних характеристик робочої с виступає рівень загального розвитку і фахової освіти, тому що люди, а не машини є рушійною силою економічного зростання. Наприклад, останні 40 – 50 років ВВП США збільшувався  щорічно в середньому на 3,2%,  16% цього зростання були досягнуті завдяки підвищенню освітнього рівня робочої с, 34% – у результаті технічних нововведень та «ноу-хау» (що теж пов'язано з освітою) і тільки 12% визначалися зростанням витрат на устаткування.

Освіта підвищує продуктивність праці, що забезпечує зростання доходів. Як показали дослідження збільшення  навчання робочої с на 1 рік може привести до 3% збільшення ВВП.

Одержання загальної і фахової освіти неможливе без грамотності. На початку 90-х років у світі нараховувалося 948 млн. неграмотних (в 1970 р. – 890 млн.).  917 млн. припадає на країни «третього світу», що складає 1/3 усього  дорослого населення. Більш 55% неграмотних припадає на Індію (50% населення) і Китай (21% населення). За рівнем  неграмотності виділяються Південна Азія (63% жінок і 37% чоловіків) і Тропічна Африка (53% жінок і 33% чоловіків), а також арабські країни  (56% і 32%). У Джібуті і Буркіна Фасо 80% населення неграмотне.

У промислово розвинутих країнах рівень грамотності високий, але і тут є 31,5 млн. неграмотних дорослих, в основному – в Південній Європі.

 

6.2.      Проблеми  зайнятості  у  світовій  економіці

 

Високі темпи приросту населення країн, що розвиваються, при  збереженні його «омолодженої»  вікової структури  (близько 34% людей у віці до 15 років)  ведуть до збільшення масштабів трудових ресурсів.  Це приводить до необхідності  створення нових робочих місць з метою ліквідації часткового або повного  безробіття.  За підрахунками експертів Міжнародної організації праці (МОП) для задоволення потреби в зайнятості і ліквідації безробіття до 2025 р. на планеті необхідно створювати щорічно 50 млн. додаткових робочих місць, у тому числі 40 млн. – у країнах, що розвиваються.

Здійснити це  практично неможливо з багатьох причин. Одна з них – НТР, що при усіх своїх позитивних результатах має і негативні,  у тому числі – збільшення безробіття в результаті витиснення живої праці.  За даними МОП, найбільш гостро від безробіття страждають Іспанія, Болівія і Пуерто-Рико, де більш 20% активного населення – безробітні. Розходження між країнами великі – від 3% у Японії до 23% в Іспанії.

Відповідно до визначення МОП, до безробітних відносяться особи, що не мають роботи, активно її шукають і готові почати працювати протягом визначеного періоду. Це визначення включає частково зайнятих, змушене безробіття і тих, хто попадає в тимчасові обставини. Облік безробітних ведеться шляхом обстежень домашніх господарств, реєстрації безробітних або обліку виплат по безробіттю. До числа зайнятих МОП включає осіб, що працюють не менш 1 години на тиждень і враховуються в звітних документах.

Збільшення безробіття відбулося в результаті збільшення пропозиції робочої с, що визначалося збільшенням працездатного населення, і, насамперед, поповненням робочої с жінками.

Становище з зайнятістю різко погіршилося в країнах Західної Європи, де рівень безробіття перевершив рівень США на 1/6, тому що вони не змогли забезпечити створення робочих місць відповідними темпами. Але тому, що США створювало нові робочі місця  за рахунок низькооплачуваної робочої с в сфері послуг, це сприяло уповільненню продуктивності праці в порівнянні з Західною Європою.

Загострення проблеми зайнятості, структурні зрушення в господарстві приводять до перегляду вже сформованих форм використання робочої с і трудових відносин. Різко зросла роль нетрадиційних форм зайнятості, у першу чергу, часткової і тимчасової, котрі  дозволяють з найменшими витратами регулювати рівень зайнятості на підприємствах у залежності від попиту. У США, Канаді, Японії частка частково зайнятих збільшилася до 20%, у країнах Західної Європи – до 15%.

Приблизно в половині країн зросли розходження в зарплаті на користь високооплачуваних категорій. Підвищення освітнього рівня загальмувалося в більшості провідних промислово розвинутих країн, що супроводжувалося підвищенням оплати більш освічених. Ряд країн скоротив системи виплат по безробіттю, зменшив або ліквідував мінімальні зарплати. Характер зайнятості послужив однією з причин збільшення розриву в оплаті чоловічої і жіночої праці  (у розвинутих країнах зарплата жінок складає 66 – 90% від зарплати чоловіків).

 

6.3.      Міжнародна міграція робочої с

 

Трудові  ресурси – це найважливіший фактор виробничого процесу, що характеризується високою мобільністю. Мобільність робочої с у світовому господарстві виявляється у формі міжнародної міграції.

Визначимо основні поняття, використовувані при вивченні проблем міжнародної міграції.

Міграція робочої с – переселення працездатного населення з одних держав в інші терміном більш ніж на 1 рік з економічних і неекономічних мотивів  (політичних, соціальних, релігійних, національних, расових та ін.).

Імміграція – в'їзд працездатного населення в дану країну із-за її меж.

Еміграція – виїзд працездатного населення з даної країни за її межі.

Міграційне сальдо – різниця імміграції в країну та еміграції  з країни.

Рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину на постійне місце проживання.

«Витік мозків» – міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів.

 Міжнародна міграція буває наступних видів: безповоротна, тимчасово-постійна (від одного до шести років),  сезонна, маятникова (щоденний, щотижневий переїзд до місця роботи в іншу країну).

У залежності від правового статусу міграція може бути легальною і нелегальною. Нелегальні мігранти – це особи, що у пошуках роботи в'їжджають у країну нелегально або прибувають до неї на законних підставах (туристами, за запрошенням та ін.) і нелегально працевлаштовуються. Останнім часом масштаби нелегальної імміграції значно розширся. Китайці прямують в основному в США і Росію, кубинці – у Флориду, алжирці – у Францію, пакистанці – в Англію і т. д.  Останнім часом в Україні спостерігається небувалий наплив нелегальних мігрантів із країн «третього  світу», що використовують територію України як перевалочний пункт для подальшого проникнення в Західну Європу.

Причини міграції населення економічного характеру полягають у різному рівні економічного розвитку окремих країн, розходженні в умовах заробітної плати, наявності безробіття в деяких країнах, функціонуванні міжнародних корпорацій, що вивозять робочу силу для роботи в закордонних філіях.

Основу міграційних потоків складають робітники, у меншому ступені – службовці. Порівняно новою формою міграції є переміщення науково-технічних кадрів (у США і Західну Європу).

Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої с:

1)     з країн, що розвиваються в промислово розвинуті країни;

2)     у рамках промислово розвинутих країн (в основному з неекономічних причин, також спостерігається відплив умів з Європи в США);

3)     між країнами, що розвиваються; (в основному між НІК і країнами арабських еміратів; між країнами-членами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються. Наприклад, у Кувейті і Саудівській Аравії було в 60 – 80  роках зайнято до 1 млн. робітників з Ємену, у Гонконгу – в основному з Китаю і В'єтнаму.   Економічні причини: більш високий рівень життя та зарплати і недостача некваліфікованої робочої с в НІК);

4)     з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті;

5)     міграція науковців, кваліфікованих фахівців із промислово розвинутих у країни, що розвиваються.

 

Основні центри притягання робочої с

1.  Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки),  Англія,  Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія).  У середині 90-х років приплив іммігрантів оцінювався в 180 тис. чол. на рік. Тільки в країнах ЄС нараховується 13 млн. іммігрантів. На даний час тут розвивається загальний ринок робочої с, що  припускає вільне переміщення працівників між країнами ЄС і уніфікацію трудового законодавства. 9 грудня 1989 р. прийнята   «Хартія основних соціальних прав робітників ЄЕС».  Найбільш розвинуті країни Західної Європи  принаджують робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн, арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки до півдня від Сахари, країн Східної Європи  і СНД.

2.  Близький Схід. Цей центр сформувався в 70-ті роки. Нафтовидобувні країни залучають на важку низькооплачувану роботу дешеву робочу силу  з Індії, Бангладешу, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії, Кореї, Філіппін. До початку  90-х рр.. тут працювало більш 4,5 млн. іноземців, а місцевих робітників – 2 млн.  В ОАЕ частка іммігрантів у загальній чисельності робітників – 97%, у Кувейті – 86,5%, Саудівській Аравії – 40%.

3.  США і Канада.  Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої с країни. Низькокваліфікована робоча сила – із прилеглих  латиноамериканських країн (особливо Мексики), країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники – практично з усіх країн. Іммігранти - 740 тис. чол. у рік, емігранти  - 160 тис. чол. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінювався в 900 тис. чол. на рік.

4.  Австралія. 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У країну стали в першу чергу прийматися іммігранти, що роб інвестиції в її економіку.

5.  Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Це, насамперед,  азіатські НІК – Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань,  а також Японія, Малайзія, Пакистан і Бруней. Найбільший експортер робочої с – Китай, крім того – В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Індонезія,  Бангладеш, Шрі-Ланка та ін.  Загальне число іноземних робітників – 2,5 – 4 млн. чол.  У Японії працюють в основному корейці, останнім часом з'явся іранці.

6.  Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія. Загальне число іммігрантів – від 3 до 10 млн. чол., в основному латиноамериканці, але цими країнами субсидуються програми по залученню східноєвропейців, у тому числі із країн СНД (нафтовиків, інженерів-хіміків, фермерів). Міграція відрізняється сезонністю і великим відсотком нелегальної міграції, яка ніяк не регіструється.

7.  Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР.  Використовують іммігрантів з інших африканських країн, але зацікавлені у фахівцях  із СНД (на постійне місце проживання). Міжкраїнна міграція – 2 млн. чол. У ПАР загальна кількість іноземної робочої с складає 1 млн. чол.

 

 Вплив міграції робочої с на країни, що імпортують і        експортують робочу силу

Країни, що приймають робочу силу, одержують такі переваги:

  підвищується конкурентоспроможність вироблених країною товарів унаслідок зменшень витрат виробництва, пов'язаних з більш низькою ціною робочої с;

  іноземні робітники, пред'являючи додатковий попит на товари і послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

  при імпорті кваліфікованої робочої с країна, що приймає заощаджує на витратах на освіту і професійну підготовку;

  іноземні робітники часто є амортизаторами при кризах і безробітті (їх першими звільняють, знижують зарплату і т. д.);

 іноземні працівники не забезпечуються пенсіями, на них не поширюється дія різних соціальних програм;

  на думку ОЕСР іммігранти поліпшують демографічну картину розвинутих країн, що страждають старінням (у Люксембурзі 38% немовлят з'являється в родинах  переселенців, у Швейцарії – 24%).

 До негативних моментів відноситься: виникнення соціальної напруженості в суспільстві при боротьбі за робочі місця; міжнаціональна ворожість і т.п.

Для країн, що експортують робочу силу:

 експорт робочої с є важливим джерелом надходження ВКВ у країну;

  експорт робочої с означає зменшення безробіття і, отже, соціальної напруженості в країні;

 безкоштовне для країни-експортера навчання робочої с новим професійним навичкам, знайомство з передовою технологією, методами керування та ін.

Негативна сторона – «витік умів», відтік кваліфікованих кадрів, необхідних національній економіці.

 

Кількісні показники переміщення трудових  ресурсів між      країнами

Найбільш прийнятні кількісні показники переміщення трудових ресурсів – це показники, які фіксуються в платіжному балансі. Вони є частиною балансу поточних операцій і класифікуються за трьома статтями:

Трудовий дохід (виплати зайнятим) – зарплати та інші виплати готівкою або натурою, отримані приватними особами-нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними. У цю категорію включаються також і усі виплати резидентів у пенсійні, страхові й інші фонди, пов'язані з найманням на роботу нерезидента. До приватних осіб-нерезидентів відносяться всі іноземні працівники, що знаходяться в даній країні менше року, у тому числі сезонні робітники, робітники з прикордонних зон, що приїжджають у дану країну на тимчасові заробітки, а також місцевий персонал іноземних посольств.

Переміщення мігрантів – оцінний грошовий еквівалент вартості майна мігрантів, що вони перевозять із собою, переміщаючи в іншу країну. При цьому вивіз майна емігрантів у натурі подається  як експорт товарів із країни, а його оцінний грошовий еквівалент – за даною статтею.

Перекази працівників – пересилання грошей і товарів мігрантами своїм родичам, що залишся на батьківщині. У випадку пересилання товарів враховується їхня оцінна вартість.

 Принципова різниця між цими статтями в тім, що в статті «трудові доходи» враховуються доходи нерезидентів, а в двох інших статтях – доходи і витрати резидентів, тобто мігрантів, що виїхали з країни більш, ніж на 1 рік. Останні дві статті поєднуються в рамках поточних операцій у групу приватних неоплачених переказів.

Приватні неоплачені перекази – оцінний грошовий еквівалент майна, що переміщується мігрантами в момент їх від'їзду за кордон, і наступні посилки товарів на батьківщину.

Облік ведеться на момент перетинання кордону, і якщо навіть потім з'ясується, що запис був зроблений невірно, його зазвичай не переглядають (наприклад, людина  поїхалда на тимчасові заробітки, але затрималася за кордоном на термін більше року, ставши мігрантом, або навпаки, людина, що виїхала на ПМП, повертається на батьківщину раніше, ніж через 1 рік).

 

6.4.      Державне регулювання міграції трудових ресурсів

 

На національному рівні регулювання міграції здійснюється наступними органами:

Міністерством праці (стежить за використанням іноземної робочої с);

Міністерством юстиції (Служба по імміграції та інші служби прикордонного контролю);

Міністерством закордонних справ (консульське управління видає в'їздні візи);

національними міграційними службами;

посередницькими міграційними фірмами.

Основні методи регулювання міжнародної міграції робочої с:

1. Адміністративно-правові:

міри національного законодавства, що визначають юридичний, політичний і професійний статус іммігрантів у даній країні;

дія національних служб імміграції в тому числі контроль за в'їздом у країну іммігрантів, видача дозволів на в'їзд, на роботу, на час перебування іммігрантів у країні та ін.);

міри міжурядових угод регулювання міграції робочої с.

2.  Економічні:

здійснення вербування іноземних робітників – надання роботи, порівняно високого рівня зарплати, житла і медобслуговування, кваліфікації й освіти;

залучення до вербування іммігрантів приватних посередників;

видача ліцензій, що дозволяють вербувати працівників за кордоном.

Звичайно державне регулювання здійснюється через прийняття фінансованих з бюджету  програм, спрямованих на обмеження припливу іноземної робочої с (імміграції) або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

Регулювання імміграції

Полягає в тім, що держава не перешкоджає в'їздові тих категорій працівників, що потрібні в даній країні, обмежуючи в'їзд  всім іншим. Перелік бажаних іммігрантів варіюється від країни до країни, але зазвичай вони відносяться до однієї з наступних категорій:

працівники, готові за мінімальну платню виконувати важку, шкідливу, брудну і некваліфіковану роботу;

фахівці нових і перспективних галузей – програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці;

представники рідкісних професій – реставратори картин, гранувальники алмазів, лікарі, що практикують нетрадиційні методи лікування;

фахівці зі світовим ім'ям – музиканти, артисти, вчені, спортсмени, лікарі, письменники;

крупні бізнесмени, які переносять свою діяльність у країну, що приймає інвестують капітал і створюють нові робочі місця.

Основні риси імміграційного законодавства:

1.  Професійна кваліфікація.  Установлюються тверді вимоги до рівня освіти і стажу роботи зі спеціальності.

2.  Обмеження особистого характеру. Пред'являються тверді вимоги до стану здоров'я іммігранта, політичного і соціального вигляду, установлюється віковий ценз (звичайно 20 – 40 років).

3.  Кількісне квотування (установлюється максимальна кількість іммігрантів). Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки в цілому, визначаючи максимальну частку іноземної робочої с в числі всіх трудових ресурсів, у рамках окремих галузей, окремих підприємств, або як обмеження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом одного року.

4.  Економічне регулювання впроваджує певні фінансові обмеження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. Наприклад, фірми мають право наймати іноземців тільки по досягненні визначеного обсягу продажів або після внесення визначених платежів у державний бюджет, або іммігранти повинні інвестувати в економіку країни, що приймає, визначену законом суму, довести легальність цих грошей і створити визначену кількість робочих місць, або іммігрант повинен заплатити за       оформлення імміграції і працевлаштування на місцеве підприємство і т. д.

5.  Тимчасові обмеження. Установлюються максимальні терміни перебування іноземних працівників на території країни, після закінчення яких вони повинні залишити країну або одержати дозвіл на продовження свого перебування в країні.

6.  Географічні пріоритети. Законодавчо встановлюється географічна і національна структура імміграції, що регулюється за допомогою кількісних квот на в'їзд іммігрантів з визначених країн.

7.  Заборони.  Явні і приховані заборони наймати іноземну робочу силу звичайно  містяться в законах про професії, якими іноземцям займатися заборонено.

Законодавчо встановлюються санкції за порушення порядку імміграції, що можуть накладатися як на самих мігрантів, так і на тих, хто допомагає їм незаконно в'їхати в країну або наймає на роботу.

Стимулювання рееміграції

Традиційні державні міри рееміграції полягають у наступному:

1.  Програми стимулювання рееміграції. Вони включають широке коло заходів, починаючи з заходів для примусової репатріації незаконних іммігрантів до надання матеріальної допомоги іммігрантам, що бажають повернутися на батьківщину. Однак ефективність цих програм досить низька.

2.  Програми професійної підготовки іммігрантів. Передбачається, що одержавши освіту в розвинутий країні, іммігранти можуть розраховувати на більш престижну і високооплачувану роботу в себе на батьківщині. Однак інтерес іммігрантів до цих програм виявився досить низьким, тому що вони не давали гарантій працевлаштування після повернення на батьківщину.

3.  Програми економічної допомоги країнам масової еміграції. Розвинуті країни укладають угоди з країнами-експортерами робочої с про інвестиції частини переказів працівників на батьківщину і частини державних коштів у створення нових підприємств у країнах, що розвиваються, які могли б стати місцем роботи для реемігрантів (наприклад, Німеччина і Туреччина).

 

6.5.      Міжнародно-правові основи  трудової міграції

між країнами

 

Правовий вираз взаємної зацікавленості країн, що приймають і направляють мігрантів, здійснюється у формі дво- або багатосторонніх міжнародних угод з питань міграції.

При формуванні національної політики в області зовнішньої трудової міграції повинні бути враховані вимоги міжнародних конвенцій.

Міжнародна організація праці (МОП) була створена в 1919 році відповідно до Версальського договору. Місцезнаходження – Женева (Швейцарія). Членами її є більш 170 країн. Як спеціалізована установа з 1946 р. входить у систему ООН. Основними цілями МОП є:

забезпечення повної зайнятості і зростання рівня життя;

заохочення економічних і соціальних програм;

дотримання основних прав людини;

охорона життя і здоров'я трудящих;

регулювання міграції населення

заохочення співробітництва між підприємцями і трудящими.

Членами МОП можуть бути: уряди країн-учасниць; профспілки; організації підприємців.

У 1976 р. на Всесвітній конференції по зайнятості в рамках МОП була прийнята Програма Дій, відповідно до якої організація набирання робочої с повинна проводитися на основі дво- або багатосторонніх угод, розроблених на основі вивчення економічних і соціальних потреб країн-експортерів і імпортерів робочої с.

Для організації професійно-технічного навчання під егідою МОП діють Міжнародний інститут трудових проблем (Женева) і Міжнародний центр по технічній і професійній підготовці підвищеного типу (м. Турін, Італія). 

Структура МОП:

Міжнародна конференція праці – вищий законодавчий орган;

Адміністративна рада – для керівництва над комітетами і комісіями при МОП;

Міжнародне бюро праці – інформаційний і консультативний орган.

Основна функція МОП – прийняття конвенцій і рекомендацій, що встановлюють міжнародні трудові стандарти (тривалість робочого дня, умови праці, оплату праці, соціальне забезпечення і т. д.). Усього було прийнято 172 конвенції і 181 рекомендація.

Багато документів і конвенції МОП були спрямовані на ліквідацію різних форм дискримінації іноземної  робочої с: «Про інспекції режиму перевезень емігрантів» (1926 р.), «Про соціальну політику на територіях поза метрополіями» (1955 р.), «Проти применшення прав в області праці і занять» (1958 –1960 рр..), «Про трудящих на плантаціях»       (1960 р.), «Про основні цілі і норми соціальної політики» (1962 р.), «Про збереження прав мігрантів в  області соціального забезпечення» (1981 – 1982 рр..) і т. д.

Міжнародна організація міграції (МОМ) створена в 1949 р. як Міжнародна організація у справах біженців, пізніше її повноваження були розширені й  у 1989 р. вона була перейменована в МОМ. До неї входить 81 країна, у тому числі 46 є членами МОМ, 35 – спостерігачами (Україна є спостерігачем). МОМ не входить у систему ООН, але тісно з нею співробітничає.

Основними функціями МОМ відповідно до статуту є:

розробка довгострокових програм в області регулювання міграційних потоків;

надання допомоги з питань організації міграції;

розвиток технічного співробітництва в області міграції;

запобігання відпливу умів і рееміграція;

надання експертних послуг у зв'язку з міжнародною міграцією робочої с;

організація пересування біженців;

надання державам форуму для обміну думками, досвідом і співробітництва.

На даний час значне число установ і організацій, насамперед у рамках ООН, а також регіональних угруповань займаються проблемами, пов'язаними з міграцією населення і трудових ресурсів.

Управління верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ) займається питаннями захисту біженців, реалізації довгострокових рішень, у першу чергу репатріації.

Система постійного спостереження за міграцією (СОПЕМИ) при ОЕСР координує діяльність національних імміграційних управлінь.

Комісія ООН по  народонаселенню має у своєму розпорядженні відповідний фонд, частина якого використовується на субсидування національних програм в області міграції населення. Ряд міжнародних договорів, прийнятих ВООЗ (Всесвітньою організацією охорони здоров'я), містить спеціальні норми, що стосуються фізичного стану трудящих-мігрантів. У конвенціях ЮНЕСКО маються положення, спрямовані на поліпшення освіти трудящих-мігрантів і членів їхніх родин.

У Європі забезпеченням і захистом прав трудящих мігрантів займається Міжурядовий комітет з питань міграції (СІМЕ).

На інтеграційному рівні регулювання міжнародної міграції робочої с здійснюється шляхом виконання угод, договорів, правил, контрактів, укладених між державами інтеграційних об'єднань. Основні завдання:

надання безвізового пересування населенню в рамках інтеграційного об'єднання;

створення загальних інформаційних систем з міграції робочої с в рамках інтеграційного об'єднання;

уживання спільних заходів по боротьбі з нелегальною міграцією;

прийняття спільних технічних мір для здійснення контролю над емігрантами.

 


СОДЕРЖАНИЕ УЧЕБНИКА



Реклама!


Заказать реферат





Статистика

Всего 24 учебника


Поиск



Все книги на данном сайте являются собственностью их авторов и предназначены исключительно для ознакомительных целей.
Просматривая, скачивая книгу Вы обязуетесь в течении суток ее удалить.