УЧЕБНИКИ
ОН-ЛАЙН

Главная Заказать работу Контактная информация Статьи партнёров


 

2. Класифікація країн у світовій економіці

 

2.1. Критерії виділення підсистем у світовому

господарстві

 

Критерії розподілу країн за відповідними їм групами досить багатогранні.

Існує регіональний підхід, тобто розподіл на історико-культурні регіони:

1. Європа підрозділяється на Західну Європу і Центральну та Східну Європу (ЦСЄ), що включає слов'янські держави і країни Балтії.

2. В Азії можна виділити Близький Схід, Середній Схід, Середню Азію, Південно-Східну Азію.

3. Африка традиційно поділяється на Північну, Центральну й Африку південніше Сахари.

4.  Америка підрозділяється на англомовну Північну Америку і іспано- та португаломовну Латинську Америку.

Другий часто уживаний підхід у класифікації країн – типологічна диференціація, тобто виділення спеціальних типів країн. Критерії типологічної диференціації різні. Ними можуть бути: географічне положення держави; час її виникнення; етнічний і релігійний склад населення; чисельність населення; державна мова і культурні особливості розвитку.

Проте найбільш раціональною типологічною диференціацією світу був би розподіл країн за відповідними їм групами на основі схожості їхніх соціально-економічних показників.

Для виділення підсистем світового господарства застосовують наступні основні  критерії:

рівень економічного розвитку;

соціальна структура економіки;

тип економічного зростання;

рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків.

Найбільш розповсюдженим критерієм визначення підсистем виступає рівень економічного розвитку, що загалом характеризується обсягом ВВП на душу населення. Розвиток кожної країни разом з тим визначається рівнем індустріалізації і структурою виробництва, що є важливими факторами зростання національного доходу. Сучасний етап індустріалізації характеризується широким використанням інформаційної техніки і технології, що дає велику економію упредметненої праці. До сфери індустріалізації й інформації включаються не тільки промислові галузі, але й сільське господарство і сфера послуг.

Структура промислового виробництва складається з засобів виробництва і предметів споживання. В індустріальних країнах важливе місце займає виробництво споживчих товарів тривалого користування, а рівні виробництва засобів виробництва і предметів споживання приблизно однакові.

Рівень економічного розвитку характеризується також витратою сировини й енергії на одиницю продукції. В міру підвищення рівня економічного розвитку скорочується витрата сировини й енергії, і замість натуральної сировини в усе більшому ступені використовуються матеріали промислового, в основному хімічного походження.

Продуктивні с функціонують у певній системі виробничих відносин, що визначають загальний тип соціально-економічного розвитку. Тому одним із критеріїв виділення підсистем у світовому господарстві виступає соціальна структура економіки, у рамках якої розвиваються окремі країни і групи. У її основі лежать характер і форми реалізації власності і також пов'язана з цим галузева структура населення. Марксистська політична економія поділяла країни за характером виробничих відносин у суспільстві. за даною ознакою країни класифікувалися на соціалістичні і капіталістичні, а також країни третього світу з відповідно капіталістичною або соціалістичною орієнтацією.

Форми реалізації власності виступають важливим фактором розвитку світового співтовариства, роблячи визначальний вплив на формування суспільних відносин. Різні форми власності відображують різні ступіні в поділі праці. А відношення індивідів до засобів праці визначають їхні відношення один до одного. Економічна реалізація власності виявляється, насамперед, в умовах з'єднання засобів виробництва з робочою силою, при цьому важливу роль відіграють конкретні організаційно-правові форми підприємств і господарської діяльності. Власність на засоби виробництва визначає не тільки характер економічних взаємозв'язків між людьми в процесі виробництва, але і форми розподілу зробленого продукту, його обміну і споживання, показує, у якій якості в цьому процесі виступає особистий фактор виробництва.

Тій чи іншій соціальній структурі економіки властива визначена послідовність у розвитку окремих сфер господарства. Зі зміною цієї послідовності відбувається зрушення пріоритетів у структурі відтворення, включаючи розподіл національного доходу, тому соціальна структура господарства у певній мірі впливає на формування цілей визначених періодів розвитку підсистем.

Немаловажним критерієм визначення підсистем світового господарства виступає тип економічного розвитку, що виражає не тільки кількісні зміни у виробництві товарів і послуг, але й певні якісні зрушення. При екстенсивному типі розвитку економічне зростання досягається за рахунок кількісного збільшення факторів виробництва при незмінній технічній основі, що приводить до практично незмінної ефективності виробництва. Інтенсивний тип економічного зростання базується на збільшенні масштабів випуску продукції шляхом якісного удосконалювання факторів виробництва. Це припускає удосконалювання засобів і предметів праці, підвищення кваліфікації робочої с, поліпшення організаційних параметрів виробництва, завдяки чому приріст виробництва забезпечується переважно за рахунок збільшення суспільної продуктивності праці.

У реальній дійсності нема «чистих» типів економічного розвитку, проте стосовно окремих підсистем можна говорити про переважно екстенсивну або переважно інтенсивну форму виробництва, що заступають одна одну протягом післявоєнних років. Так, розвиток економіки індустріальних країн світового господарства до середини 60-х років за багатьма ознаками відносився до переважно екстенсивного, а в останні тридцять років – до переважно інтенсивного типу розвитку.

Рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків визначає місце підсистем у світовому господарстві. Він нерозривно пов'язаний з місцем у національних господарствах зовнішнього сектору, що знаходить своє вираження в експорті й імпорті товарів і послуг, русі капіталу, а також стосується напрямку, міри і форми участі країни в міжнародному поділі праці.

Світовий рівень розвитку продуктивних сил, інтернаціоналізація виробництва виключають можливість ефективного ведення господарства в рамках замкнутих комплексів. Міжнародний обмін забезпечує наплив відсутніх або більш дешевих споживчих і капітальних товарів і послуг, а також доступ до додаткових ринків збуту. До основних показників, що характеризують роль зовнішньоекономічних зв'язків, відносяться експортні й імпортні квоти товарів і послуг, товарна структура зовнішньої торгівлі, характер участі в міжнародному русі капіталу, технології, робочої с, ступінь відкритості (інтернаціоналізованости) господарства.

Під відкритою економікою розуміється таке господарство, напрямок розвитку якого визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві, а зовнішньоекономічні зв'язки підсилюються, при цьому зовнішньоторговельний оборот досягає такого рівня, коли він починає стимулювати загальне економічне зростання. Вважається, що він починає робити стимулюючий і гальмуючий вплив на господарство з того моменту, коли досягає рівня близько 25% валового внутрішнього продукту.

До кількісних індикаторів відкритості економіки можна віднести питому вагу експорту й імпорту у ВВП. Їх комбінація дає уявлення про масштаби зв'язків окремих національних економік зі світовим ринком.

 

                                               Е

Ек = ––––– ´ 100% ,

                                              ВВП

де  Ек – експортна квота; Е – обсяг експорту.

 

                                               І

Ік = ––––– ´ 100% ,

                                            ВВП

де  Ік – імпортна квота, І – обсяг імпорту.

  

                                              ЗТО

ЗТк = ––––– ´ 100% ,

                                              ВВП

де  ЗТк – зовнішньоторговельна квота,

      ЗТО – обсяг зовнішньоторговельного обороту.

 

Даний показник не враховує величини експорту капіталу. Показник зовнішньоторговельної квоти для деяких країн великої сімки складає: Німеччина – 50,8%, Англія – 41,8%, Японія – 17,8%, США – 17%. Ступінь відкритості економіки вважається прийнятною, якщо Ек = 10%.

Факторами, що впливають на ступінь відкритості економіки, є обсяг внутрішнього ринку країни, рівень її економічного розвитку, а також роль участі країни в міжнародному виробництві. Деякі фахівці виділяють наступну закономірність: чим більшу питому вагу в структурі економіки займають базові галузі (енергетики, металургія, гірничорудна промисловість і ін.), тим менше участь країни в міжнародному поділі праці, і тим менше відкритість економіки.

Американські економісти Сакс і Уорнер визначають ступінь відкритості національної економіки відсутністю в країни «надмірно великих» експортних і імпортних мит, наявністю «розумного рівня» конвертації національної валюти, а також тим, що країна не повинна бути соціалістичною.

Іншим критерієм відкритого характеру економіки є коефіцієнт еластичності зовнішньоторговельного обороту стосовно ВВП. Коефіцієнт еластичності попиту на імпорт за доходами свідчить, наскільки зростає імпорт у випадку збільшення ВВП на 1%. Коефіцієнт еластичності попиту на експорт показує залежність між темпами зростання експортної продукції даної країни і ВВП держав, що імпортують цю продукцію. Зрозуміло, чим більше «відгукується» експорт на зростання економічної активності у світі, тим краще це для економіки країни-експортера. Значення коефіцієнта еластичності експорту або імпорту більше одиниці свідчить про збільшення відкритого характеру економіки, менше одиниці – про його зменшення.

Відкритість економіки пов'язана з впливом участі країни в міжнародному поділі праці на формування структури її виробництва. У господарстві більш-менш замкнутого характеру структура виробництва залежить, з одного боку, від наявних у країні ресурсів, з іншого боку – від структури внутрішнього попиту. Для відкритої економіки характерно, що міжнародний поділ праці впливає на прийняття рішень, які стосуються формування внутрішньої структури виробництва.

Досить важливою ознакою виділення підсистем виступає величина їх економічного потенціалу, що залежить не тільки від рівня розвитку, але і від масштабу продуктивних сил, чисельності населення, розмірів території, наділеності природними ресурсами. Тому такі країни, як Китай, Індія, не без підстави виділяються деякими дослідниками в окремі підсистеми.

 

2.2. Групи країн у світовій економіці

 

На підставі різноманітних критеріїв у світовому господарстві виділяється визначена кількість підсистем. Найбільш повне уявлення про групи країн у міжнародній економіці дають дані найбільших міжнародних організацій світу – ООН, МВФ і Світового банку. Оцінка їх трохи відрізняється, тому що різна кількість країн-учасниць цих організацій (ООН – 185, МВФ – 182, Світовий банк – 181 країна), а міжнародні організації спостерігають за економікою тільки своїх країн-членів.

За методикою ООН у числі найважливіших показників рівня соціально-економічного розвитку будь-якої країни варто виділяти: ВВП/ВНП, а також ВВП/ВНП на душу населення;частку продукції обробної промисловості і сфери послуг у ВВП/ВНП; рівень освіти населення і тривалості життя.

За величиною ВВП на душу населення країни класифікуються на:

найменш розвинуті країни (менше 400 дол. у рік);

країни, що розвиваються;

розвинуті країни.

Для цілей економічного аналізу ООН поділяє країни на:

розвинуті країни (держави з ринковою економікою);

країни з перехідною економікою (у минулому соціалістичні  країни або країни з централізованим плануванням);

країни, що розвиваються.

Розглянемо особливості кожної з виділених підсистем.

Країнами з розвинутою економікою вважаються такі держави, для яких характерна наявність ринкових відносин в економіці, високий рівень прав і цивільних свобод у суспільному і політичному житті. Усі вони відносяться до капіталістичної моделі розвитку, щоправда характер розвитку капіталістичних відносин має тут серйозні розходження. Рівень ВВП на душу населення  практично в усіх розвинутих країнах не нижче 15 тис. доларів на рік (не менш 12 тис. дол. за ПКС), на досить високому рівні гарантований державою рівень соціального захисту (пенсії, допомоги з безробіття, обов'язкове медичне страхування), тривалість життя, якість освіти і медичного обслуговування, розвиток культури. Розвинуті країни пройшли аграрну й індустріальну стадії розвитку з переважаючим значенням і внеском у створення ВВП сільського господарства і промисловості. Зараз ці країни перебувають у стадії постіндустріалізму, для якого характерні провідна роль у національному господарстві сфери нематеріального виробництва, що створює від 60% до 80% ВВП, ефективне виробництво товарів і послуг, високий споживчий попит, постійний прогрес у науці і техніці, посилення соціальної політики держави.

До групи країн з розвинутою економікою МВФ відносить насамперед провідні капіталістичні країни, так звану Велику сімку (G7), куди входять США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія і Канада. Дані держави займають домінуюче положення у світовому господарстві насамперед через свої могутні економічні, науково-технічні і військові потенціали, велику чисельність населення, високий рівень сукупного і питомого ВВП.

Далі до групи розвинутих країн відносяться відносно невеликі в порівнянні з потенціалом G7, але високорозвинені в економічному і науково-технічному відношенні країни Західної Європи, Австралія і Нова Зеландія.

У 1997 р. економічно розвинутими стали вважатися такі держави як Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань (так звані країни-«дракони» Південно-Східної Азії) і Ізраїль. Їх включення до групи розвинутих країн  завдячує бурхливому прогресу в економічному розвитку в післявоєнний період. Це дійсно унікальний приклад у світовій історії, коли країни, що абсолютно нічого собою не являли ще в 1950-і рр.,  захоп світову економічну першість за цілим рядом позицій і перетворся у важливі світові промислові, науково-технічні і фінансові центри. Рівень ВВП на душу населення, якість життя в країнах-«драконах» та в Ізраїлі впритул наблизся до показників провідних розвинутих країн і в ряді випадків (Гонконг, Сінгапур) навіть перевершують більшість держав Великої сімки. Проте, у розглянутій підгрупі є певні проблеми з розвитком вільного ринку в його західному розумінні, тут діє своя філософія становлення капіталістичних відносин.

ООН включає до числа розвинутих країн ПАР, а Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР)  відносить до їх числа також Туреччину і Мексику, що є членами цієї організації, хоча скоріше це країни, що розвиваються, вони ввійшли до групи розвинутих за територіальною ознакою (Туреччині належить частина Європи, а Мексика входить у Північноамериканську угоду про вільну торгівлю — НАФТА). Таким чином, до числа розвинутих країн включають близько 30 країн і територій.

Розвинуті країни є головною групою країн у світовому господарстві. Наприкінці 90-х рр. на них припадало 55% світового ВВП (якщо його підраховувати за ПКС), 71% світової торгівлі і велика частина міжнародного руху капіталу. На країни «Сімки» припадає 47% світового ВВП, у тому числі на США – 21%, на Японію – 7%, на Німеччину – 5%. Більшість розвинутих країн входить в інтеграційні об'єднання, з яких найбільш могутніми є Європейський союз – ЄС (20% світового ВВП) – і Північноамериканська угода про вільну торгівлю – НАФТА (24%).

До групи країн з перехідною економікою відносять держави, що з 80 90-х рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної (соціалістичної) економіки до ринкової (тому їх часто називають постсоціалістичними). Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх радянських республік, а за деякими класифікаціями до них також відносять Монголію, Китай і В'єтнам (хоча формально дві останні країни продовжують будувати соціалізм).  Іноді всю цю групу відносять до країн, що розвиваються  (наприклад, у статистиці МВФ),  виходячи з низького рівня ВВП на душу населення, а іноді тільки три останні країни.

Країни з перехідною економікою виробляють близько 6% світового ВВП, у тому числі країни Центральної і Східної Європи (без Балтії) – менше 2%, колишні радянські республіки – більше 4% (у тому числі Росія – близько 3%). Частка у світовому експорті – 3%. Китай виробляє близько 12% світового ВВП.

Тут є країни, що домоглися за десять років ринкових реформ значних успіхів в економічному розвитку: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Литва, Латвія й Естонія. У деяких з них рівень життя майже впритул наблизився до стандартів країн Західної Європи, а темпи економічного зростання зберігаються стабільно високі і навіть перевищують західноєвропейські. Основні структурні перетворення в економіці вже проведені, і на порядку денному стоїть питання інтеграції в єдиний європейський ринок.

Інші держави, такі як Болгарія, Румунія, Україна, Албанія, Македонія, знаходяться в стадії трансформації всієї економічної системи, і їм ще доведеться вирішувати багато складних проблем перехідного періоду. Є і такі країни, що випробовують застій і вже перестали рухатися убік ринкової орієнтації. До них, наприклад, відноситься Білорусь, в якій ринкові реформи  захлинулися, і нависла серйозна погроза повернення до старої адміністративно-командної системи. Відносяться до даної групи і країни, серйозно потерпілі від воєнних дій у результаті порушення їхньої територіальної цілісності і численних етнічних конфліктів, їм зараз просто не до реформ, перед ними стоїть проблема відновлення постраждалої від війни економіки. Це Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина.

Якщо в цій наймолодшій групі країн спробувати виділити підгрупи, то можливі різні класифікації. В одну групу можна виділити колишні радянські республіки, що нині об'єднані в Співдружність Незалежних Держав (СНД). Це дозволяють зробити схожий підхід до реформування економіки, близький рівень розвитку більшості цих країн, об'єднання в одному інтеграційному угрупованні, хоча підгрупа досить різнорідна.

В іншу підгрупу можна об'єднати країни Центральної і Східної Європи, включаючи країни Балтії. Для цих країн характерний переважно радикальний підхід до реформ, порівняно високий рівень розвитку більшості з них, що дозволило їм в 2004 р. ввійти в ЄС. Однак сильне відставання від лідерів цієї підгрупи, менша радикальність реформ приводять деяких економістів до висновку, що Албанію, Болгарію, Румунію і деякі республіки колишньої Югославії доцільно включати в першу підгрупу.

В окрему підгрупу можна виділити Китай і В'єтнам, що проводять реформи схожим чином і мали в перші роки реформування низький рівень соціально-економічного розвитку, який зараз швидко підвищується.

З колишньої численної групи країн з адміністративно-командною економікою до кінця 90-х рр. залишся тільки дві країни: Куба і Північна Корея.

До групи країн, що розвиваються (менш розвинутих, слаборозвинених), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. З 182 країн-членів Міжнародного валютного фонду  до країн, що розвиваються, відносять 121. Незважаючи на значне число цих країн, а також на те, що для багатьох з них характерні велика чисельність населення і величезна територія, на них припадає близько 40% світового ВВП, частка у світовому експорті – 26%.

До цієї групи відносяться країни Африки, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) (крім Японії, Австралії, Нової Зеландії, країн-«драконів» Південно-Східної Азії й азіатських держав СНД), країни Латинської Америки і Карибського басейну. Виділяються і підгрупи держав, що розвиваються, зокрема, підгрупа країн АТР (Західна Азія плюс Іран, Китай, країни Східної і Південної Азії – всі інші країни регіону), підгрупа країн Африки (Африка південніше Сахари за винятком Нігерії і ПАР, всі інші африканські країни за винятком Алжиру, Єгипту, Лівії, Марокко, Нігерії, Тунісу).

Все угруповання країн, що розвиваються, досить неоднорідне, і, скоріше, правильно було б називати їх країнами третього світу. До країн, що розвиваються, відносяться, зокрема, такі держави, в яких більшість показників рівня і якості життя вище кожної розвинутої країни (Об'єднані Арабські Емірати, Кувейт, Багамські острови та ін.). ВВП на душу населення, обсяг соціальних витрат уряду тут відповідають або навіть перевищують аналогічні показники країн Великої сімки. Є в групі держав, що розвиваються, середні, з непоганим рівнем розвитку економічної і соціальної інфраструктури, є і значне число країн із украй відсталим національним господарством, більшість населення яких знаходиться за межею бідності, що відповідає за методикою ООН одному доларові витрат у день на кожного мешканця. Так само не можна стверджувати, що усі вони – економіки аграрного або аграрно-індустріального типу.

Назва групи – країни, що розвиваються – відбиває, скоріше, модель їхнього національного господарства, у якій украй невелика роль ринкових механізмів і приватного підприємництва, а переважне значення для розвитку мають натуральне або напівнатуральне господарство, перевага аграрного й індустріального секторів у галузевій структурі економіки, високий ступінь державного втручання в економіку і низький рівень соціального захисту. Через спільний характер вищезгаданих особливостей до держав, що розвиваються, цілком правомірно зараховувати і більшість  країн з перехідною економікою, рівень життя в яких значно знизився через неефективність керування економічними перетвореннями. У зв’язку з подібними складностями в класифікації і різноплановістю країн, що розвиваються, найпростіше їх класифікувати методом виключень. Відповідно, тими, що розвиваються, варто вважати держави, що не ввійшли в групи країн з розвинутою ринковою економікою і не є колишніми соціалістичними країнами Центральної і Східної Європи або колишніми республіками Радянського Союзу.

Для цілей конкретного економічного аналізу країни, що розвиваються, поділяються на:

країни – чисті кредитори: Бруней, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія;

країни – чисті боржники: всі інші країни, що розвиваються;

країни – експортери енергоресурсів: Алжир, Ангола, Бахрейн, Венесуела, В'єтнам, Габон, Єгипет, Індонезія, Ірак, Іран, Камерун, Катар, Колумбія, Конго, Кувейт, Лівія, Мексика, Нігерія, ОАЕ, Оман, Саудівська Аравія, Сирія, Тринідад і Тобаго, Еквадор;

країни – імпортери енергоресурсів: всі інші країни, що розвиваються;

найменш розвинуті країни: Афганістан, Ангола, Бангладеш, Буркіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Джібуті, Демократична Республіка Конго (колишній Заїр), Замбія, Йємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірібаті, Коморські та Соломонові острови, Лаос, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Руанда, Західне Самоа, Сан-Томе і Прінсіпі, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Ерітрея, Ефіопія.

Виходячи з уже розглянутих показників, а також на основі ролі країн у світовій економіці можна представити наступну елементарну типологію країн, що нараховує десять груп держав:

1. Велика сімка – провідні розвинуті країни, що мають високі соціально-економічні показники, лідирують за рівнем ВВП на душу населення, продуктивності праці, знаходяться на передових позиціях у світовому науково-технічному прогресі. На частку Великої сімки припадає 47% світового ВВП, 51% міжнародної торгівлі; тут здобув розвиток широкий спектр галузей матеріального і нематеріального виробництва.

2. Інші розвинуті країни, до яких відносяться країни Західної Європи, країни-«дракони», Ізраїль, Австралія і Нова Зеландія. Для даних країн характерний високий ступінь участі в міжнародній торгівлі, більш вузька спеціалізація національної економіки, сильний характер інтеграційних процесів.

3. Нові індустріальні країни (НІК), що включають країни-«тигри» Південно-Східної Азії (Малайзію, Таїланд, Індонезію і Філіппіни) і кілька країн Латинської Америки (Мексику, Бразилію, Аргентину, Чилі). Донедавна ці країни являли собою слаборозвинені держави із переважно сільським господарством і видобувними галузями промисловості, але на сьогоднішній день їх позиції у світовій економіці значно зміцнся, і за сукупним потенціалом народного господарства їм по праву належить третій рядок у даній класифікації. Сплеск у розвитку для НІК почався з кінця 1970-х рр., їх довгострокова економічна стратегія націлена на побудову західної моделі капіталізму. НІК у вищому ступені інтегровані в міжнародну торгівлю, для них характерний бурхливий розвиток галузей національного господарства, продукція яких призначається для експорту. Незважаючи на великі досягнуті успіхи, НІК ще не перейшли рубіж, що дозволяє прирахувати їх до групи розвинутих країн, хоча зовсім недавно дану групу залиш п'ять країн – Ізраїль і країни-«дракони» ПСА.

4. Країни Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), що представляють групу перехідних економік – колишніх соціалістичних держав даного регіону. До регіону ЦСЄ за схожістю моделі розвитку, близькістю соціально-економічних показників, радикальністю проведених реформ зараховують також країни Балтії (Литву, Латвію, Естонію), що тримаються дещо осібно. Рівень економічного розвитку регіону ЦСЄ неоднорідний. Тут є, як уже відзначалося, і країни-лідери, що мітять у групу розвинутих держав, і відверто відсталі країни, що наближаються за рівнем бідності і відсталості економіки до найменш розвинутих держав.

5. Росія і колишні республіки СРСР (без Прибалтики) також мають перехідні економіки, щоправда, вони поступово скочуються до рівня держав, що розвиваються. Якщо з певними допущеннями ще можна вважати, що слов'янські республіки колишнього Радянського Союзу (Росія, Україна, Білорусь) тяжіють за структурою економіки та за характером її розвитку і до групи розвинутих країн, і до найбільш прогресивних країн ЦСЄ, то південні держави близького зарубіжжя скоріше є класичними країнами, що розвиваються, ніж перехідними економіками. Держави цього угруповання в даний час користуються залишками інфраструктури колишнього СРСР і намагаються відшукати свій особливий шлях у світовому економічному розвитку.

6. Китай, який варто виділити особливо як країну, що займає унікальне місце у світовій економіці, де будується модель-симбіоз ринкової і планово-регульованої економіки, що являє собою соціалістичний ринок з елементами вільного підприємництва, але під керівництвом комуністичної партії. Сам по собі Китай також неоднорідний: тут є приморські регіони, близькі за рівнем свого розвитку до провідних країн світу, а є і території на заході й у центрі країни, украй відсталі за характером свого розвитку. У результаті усереднені показники Китаю дозволяють говорити про нього тільки як про країну, що розвивається. Проте, для Китаю характерні надзвичайно високі темпи економічного зростання, завдяки яким поки що низький рівень добробуту населення з кожним роком помітно зростає. Щорічний приріст  ВВП – 9 – 10%, позитивне сальдо в торгівлі навіть з США, великий приплив іноземного капіталу. За економічною міццю Китай зараз є другою державою у світі. І не будемо забувати, що кожний п'ятий житель планети Земля – китаєць, а сама країна ще здатна ще виявити себе в XXI столітті з кращого боку.

7. Індія і Пакистан, які також виділяються в особливу групу завдяки своєму величезному економічному потенціалові, що поки не задіяний на повну потужність. У даних країнах проживає значне населення (більш, ніж шоста частина жителів планети), вони мають велику територію, багату на різні ресурси, відрізняються непоганим науковим потенціалом, є ядерними державами. Через незатребуваність більшої частини своїх незліченних ресурсів рівень соціально-економічного розвитку, виробництва і споживання, доходів населення в Індії і Пакистані залишається вкрай низьким, і, у цілому, країни ледве не стоять біля межі бідності, що, проте, не заважає їм розмахувати один перед одним ядерною зброєю .

8. Група, яку утворюють відносно благополучні країни, що розвиваються: деякі з країн-експортерів енергоресурсів з відносно невеликим населенням, що дозволяє розділити доходи від експорту на усіх громадян (ОАЕ, Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія), острівні держави – туристичні і фінансові центри, податкові гавані, що володіють розвинутою інфраструктурою, політичною стабільністю і ліберальною економікою (Багамські, Бермудські, Кайманові острови, Ямайка, Кіпр, Мальта, Науру, Гваделупа і т. д.). Для країн групи характерний високий показник рівня ВВП на душу населення і сильний ступінь соціального захисту, що практично впритул наближає окремі держави до відповідних показників розвинутих країн.

9. «Класичні» держави, що розвиваються, з низьким рівнем економічного розвитку, розміром ВВП на душу населення менше 1 тис. дол. США в рік і аграрно-індустріальний тип економіки. Суспільний лад тут досить традиційний і консервативний, у промисловості одержав розвиток винятково комплекс видобувних галузей, а в сільському господарстві переважають примітивні, доіндустріальні форми праці. Більшість країн групи складають держави Африки регіону південніше Сахари, відсталі країни Азії і Латинської Америки. У деяких з них дотепер існують родоплемінні відносини.

10. Найменш розвинуті країни замикають класифікацію, оскільки  саме вони плентаються в хвості світового прогресу. Багато хто з даних країн не мають виходу до моря, що стало ледве не вирішальним фактором, який вплинув на відсталість і нерозвиненість. Украй невисоко можна оцінити й економічний потенціал даних країн, де, найчастіше, навіть промисловість не представлена ні в якому вигляді, а про рівень освіти і розвитку охорони здоров'я взагалі не варто говорити. Однак країни, що одержали статус найменш розвинутих, користуються особливою увагою світового співтовариства, що дає їм пільговий доступ до кредитів і позик, а також час від часу вони можуть розраховувати на надання гуманітарної допомоги з боку більш розвинутих держав.

Можливі також і інші класифікації країн, тому розглянемо тепер специфіку класифікації країн Світовим банком.

 

2.3. Класифікації країн за методиками  Світового банку

 

Основним критерієм Світового банку для класифікації національних економік в операційних і аналітичних цілях є показник ВВП на душу населення. Крім того, використовуються інші аналітичні угруповання, в основі виділення яких лежать географічні фактори, експорт і рівень зовнішньої заборгованості.

Аналітичні угруповання країн за рівнем доходів, пропоновані Світовим банком (країни з низьким, середнім і високим рівнем доходу), базуються на операційних категоріях позичальників банку. Дані операційні показники були введені наприкінці 60-х років, і їхній зміст полягає в тім, що, оскільки найбідніші країни світу одержують більш вигідні умови кредитування з боку Світового банку, необхідна порівняльна оцінка економічного потенціалу країн. Передбачалося, що кращим індикатором економічного потенціалу країни стане показник її ВНП, але довелося погодитися з тим, що ВНП не дає повного уявлення про благополуччя й успіхи в економічному розвитку. Тому основним критерієм класифікації країн за методикою Світового банку став показник ВНП на душу населення, що розраховується за особливою методикою Світового банку й обновляється щороку з урахуванням інфляції. Однак класифікація країн за величиною ВНП на душу населення виявилася недостатньо досконалою: вона привела до того, що в одну групу попадали зовсім розбіжні між собою за характером розвитку дуже бідні та відсталі держави і відносно благополучні країни з непоганим економічним і науковим потенціалом.

У 1989 р. були виявлені нові аномалії: серед держав, віднесених до групи країн із середнім рівнем доходів, опинся і країни, що розвиваються, і промислово розвинуті держави. Більш точна границя між країнами із середнім рівнем доходів і країнами з високим рівнем доходів була введена в 1989 р. на рівні 6 000 дол. на людину в цінах 1987 р.

Термін «країни, що розвиваються» використовується Світовим банком для того, щоб відбити статус країн, що мають низький і середній рівні доходів. Публікації Світового банку відзначають, що даний термін зовсім не припускає, що всі країни групи фактично є тими, що розвиваються, або вже досягли кінцевої стадії свого розвитку.

Світовий банк класифікує всі країни, що є його членами (182), а також всі інші країни з населенням, що перевищує 30 тисяч чоловік (у цілому – 210 країн).

1.      Групи країн за рівнем доходів

Національні економіки поділяються на дані групи відповідно до рівня ВВП на душу населення. Виділяються наступні групи:

країни з низьким рівнем доходів (785 дол. або менше);

країни з рівнем доходів нижче середнього (786 – 3 125 дол.);

країни з рівнем доходів вище за середній (3 126 – 9 655 дол.);

країни з високим рівнем доходів (9 656 дол. і вище).

2.     Групи країн за рівнем зовнішнього боргу

 Стандартна класифікація Світового банку поділяє країни на:

держави з високим рівнем зовнішньої заборгованості;

держави із середньою величиною зовнішнього боргу;

держави з найменшою зовнішньою заборгованістю.

Високий рівень зовнішнього боргу означає, що в країни перевищені наступні критичні показники:

відношення поточної вартості обслуговування зовнішнього боргу до ВВП більше 80%;

відношення поточної вартості обслуговування боргу до обсягу експорту перевищує 220%.

 Середній рівень зовнішньої заборгованості властивий країнам, у яких один або обидва показники перевищують 60%, але не досягають критичних величин.

Для країн, що не надають Системі звітності боржників Світового банку деталізованих статистичних даних про розмір зовнішнього боргу,  методика розрахунків на основі поточної вартості неможлива. У такому випадку використовується наступний спосіб класифікації. У країн з високим рівнем зовнішнього боргу три з чотирьох наступних основних показників перевищують критичний рівень:

відношення боргу до ВНП більше 50%;

відношення боргу до експорту більше 275%;

відношення величини обслуговування зовнішнього боргу до експорту перевищує 30%; 

відношення відсотків, виплачуваних по зовнішніх боргах, перевищує 20% обсягу експорту.

3. Класифікація країн за ступенем відкритості світовому ринку

Ступінь відкритості світовому ринкові звичайно виміряється часткою експорту у ВНП. Світовий банк виділяє 5 груп країн, володіючи відповідною інформацією лише по 163 державам. Умовно виділяються:

країни з відносно закритою економікою з часткою експорту у ВВП менше 10%. У цю групу входять 10 країн: Латинська Америка –   Бразилія, Аргентина, Перу, Суринам; Африка – Судан, Уганда, Руанда; Азія – Бірма, Японія, Гаїті;

країни з відносно відкритою економікою з часткою експорту у ВВП більше 35% (близько 70 країн). Наприклад, такі країни, як Панама, Коста-Ріка, Гондурас – Центральна Америка; Гайана – Південна Америка;  Мавританія, Туніс, Сенегал, Габон, Конго, Ангола, Намібія, Ботсвана, Кенія – Африка; Саудівська Аравія, Йорданія, Ізраїль, ОАЕ, Бутан, Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Папуа-Нова Гвінея, Монголія – Азія; Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Австрія, Чехія, Словенія, Болгарія – Європа; Прибалтійські республіки, Білорусь, Закавказькі республіки і т.д. –  країни колишнього СРСР;

10 – 19% (27 країн). У тому числі США, Мексика, Колумбія, Болівія, Австралія, Індія, Пакистан, Іспанія, Нігер, Чад, Ефіопія, Сомалі;

20 – 24% (24 країни). У тому числі Україна, Франція, Італія, Греція, Німеччина, Туреччина, Сирія, В'єтнам, Лаос, Нікарагуа, Африканські країни – ПАР, Мозамбік, Нігерія, Малі, Алжир, Єгипет, Мадагаскар і ін.;

25 – 34% (32 країни). У тому числі Росія, Середньоазіатські республіки колишнього СРСР, Молдавія, Румунія, Угорщина, Великобританія, Португалія, Китай, Іран, Канада, Скандинавські країни (Швеція, Фінляндія), Венесуела, Чилі, Парагвай, Еквадор, Африка – Заїр, Танзанія й ін.

 

2.4. Класифікація Міжнародного валютного фонду

 

Відображає відносну роль країн-учасниць МВФ у міжнародній економіці за допомогою визначення їхнього місця у світовому господарському комплексі.

Місце або роль окремих країн у міжнародній економіці визначається на основі декількох ключових показників їхнього економічного розвитку, об'єднаних деякою взаємозалежністю. МВФ поєднує ці кілька показників у Квоту країн-учасниць, що переглядається 1 раз у 5 років. Це такі показники: обсяг виробництва, обсяг ВВП, розмір офіційних резервів країни, а також поточних платежів і надходжень. Потім робиться виправлення на експертну оцінку відносного політичного впливу кожної з країн на світову економіку.

Статистичні обчислення для визначення відносного місця кожної з країн ґрунтуються тільки на економічних даних про розміри їхнього ВНП, офіційні резерви, поточні платежі та надходження і не враховують розміри території, демографічні і соціальні показники. Розрахункова питома вага є статистичною основою наступного політичного узгодження відносних часток кожної з країн, що дозволяє враховувати їхню  економічну і політичну роль у міжнародній економіці.

 


СОДЕРЖАНИЕ УЧЕБНИКА



Реклама!


Заказать реферат





Статистика

Всего 24 учебника


Поиск



Все книги на данном сайте являются собственностью их авторов и предназначены исключительно для ознакомительных целей.
Просматривая, скачивая книгу Вы обязуетесь в течении суток ее удалить.