УЧЕБНИКИ
ОН-ЛАЙН

Главная Заказать работу Контактная информация Статьи партнёров


Основи інтелектуальної власності. (Цибульов П.М. – К., 2005)
 

4 ЕКОНОМІКА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

4.1 Права на об'єкти інтелектуальної власності як товар

4.1.1 Особливості права інтелектуальної власності як товару

Товар - це продукт праці, що виготовлений для продажу. Цей продукт стає товаром, якщо на нього визна­чена ціна. Відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" можуть оцінюватися "... нематеріальні активи, у тому числі об'єкти права інтелектуальної власності ...". Таким чином, майнові права на об'єкти інтелектуальної власності мають ознаки товару, тому що вони е продуктом праці і можуть мати ціну.

До основних властивостей будь-якого ринкового то­вару відносяться:

а) корисність;

б) рідкість - властивість, протилежна загальнодосту­пності;

в) універсальність - придатність до обміну на гроші або на будь-які інші ринкові товари.

Корисність розуміється як здатність задовольняти будь-яку потребу. Тобто якщо об'єкт інтелектуальної влас­ності нікому не потрібний, то він не може стати товаром.

Найважливішою є властивість рідкості, що перетво­рює корисність продукту в комерційну цінність, а сам про­дукт - у товар.

Рідкість для об'єктів інтелектуальної власності реа­лізується ідеально тому, що за визначенням об'єкт інтелектуальної власності повинен бути новим, оригінальним, неповторним. Наявність перших двох властивостей для матеріальних об'єктів звичайно майже автоматично забезпечує третю. Але для права інтелектуальної власнос­ті ця властивість має суттєві відмінності.

З третьою властивістю товару - універсальністю - ті­сно пов'язана його оборотоспроможність, що припускає відчуження прав інтелектуальної власності як від індивіду­ума, так і від підприємства. Тільки у цьому випадку права на об'єкти інтелектуальної власності можуть обертатися як товар у його звичайному розумінні.

За принципом "відокремлюваності" права інтелекту­альної власності можна поділити на три групи:

а) права, що відокремлюються як від індивідуума, так і від підприємства;

б) права, що не відокремлюються від індивідуума;

г) права, що не відокремлюються від підприємства.

До першої групи відносяться права на об'єкти права інтелектуальної власності, такі як: винаходи, торговельні марки, твори літератури і мистецтва, аудіо- та відеограми тощо.

До невідокремлюваної від індивідуума інтелектуа­льної власності відносяться: знання, уміння, творчі здібно­сті людей тощо, які зайняті розробленням об'єктів інтелек­туальної власності. У сукупності - це так званий людський капітал, що не може бути відокремлений від його носія -людини, тобто не може бути товаром у звичайному розу­мінні.

Від підприємства не можна відокремити: системи і методи функціонування, що розроблені як складові части­ни діючого підприємства; наявність підготовленого персо­налу; досягнення в галузі маркетингу власної продукції, ді­лову репутацію підприємства тощо.

З цієї причини невідокремлювані від індивідуума чи від підприємства результати творчої діяльності не можуть виступати як товар. Але вони можуть продаватися (пере­даватися) разом з підприємством чи індивідуумом. Напри­клад, не можна передати видатні організаторські здібності директора одного підприємства директору іншого підпри­ємства. Можна тільки запросити талановитого директора на інше підприємство, запропонувавши йому більш вигідні умови праці, тобто "купити" його разом з його якостями.

4.1.2 Інтелектуальна власність як нематеріальний актив

Активи підприємства складаються з матеріальних активів, до яких відносять: рухоме, нерухоме майно і обо­ротні кошти, а також з нематеріальних активів - в основно­му прав. Насамперед, це права власності на ОІВ, права користування природними ресурсами (землею, водою, надрами), а також права користування економічними, орга­нізаційними й іншими перевагами і пільгами: податковими пільгами, місцем на товарній біржі. Крім того, до нематері­альних активів відносять гудвіл (ділову репутацію), списки клієнтів тощо.

Нематеріальні активи - це принципово новий об'єкт фінансового обліку для України, що узагальнює особливі види капіталу підприємства, а також характеризує його економічний потенціал і фінансову стабільність.

Відмінними ознаками нематеріальних активів є:

- відсутність матеріальної основи і при цьому во­лодіння такою коштовною якістю, як здатність давати доход власнику, виходячи з довгостроко­вих прав і переваг, що вони приносять йому так довго, як це можливо;

- відсутність наміру продажу нематеріальних ак­тивів у нормальних умовах діяльності підприємс­тва;

- тривалість експлуатації, що дозволяє врахову­вати їх у складі довгострокових інвестицій як оборотні активи і через обраний варіант обліко­вої політики встановлювати більш розумний термін погашення їхньої первісної вартості при загальній невизначеності термінів функціонуван­ня (гудвіл, товарні знаки тощо);

- відсутність відходів;

- багатоцільовий  характер  експлуатації,   що дозволяє використовувати об'єкт на різних ділянках діяльності підприємства;

- підвищений ступінь ризику в прагненні отримати доход від застосування подібних активів.

В Україні основними нормативно-правовими актами, що регулюють правовідносини, які стосуються нематеріа­льних активів, є: Закон України "Про оподаткування прибу­тку підприємства" (1997 p.); "Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні", затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 p. № 250; "Указівки по організації бухгалтерського обліку в Україні", затверджені наказом Міністерства економіки Укра­їни від 7 травня 1993 p. № 25, а також Положення (стан­дарт) бухгалтерського обліку 8 "Нематеріальні активи" (Зареєстровані  в Міністерстві  юстиції України  від 02.11.1999 за № 750/4043).

Права на об'єкти інтелектуальної власності стають нематеріальними активами після того, як вони будуть по­ставлені на бухгалтерський облік. Для цього, принаймні, необхідно виконати дві умови: встановити ціну прав і термін їх служби.

За цією ознакою ОІВ поділяються на дві групи: ОІВ з встановленим терміном служби та ОІВ з невстановленим терміном служби. Ця обставина має важливі наслідки при визначенні вартості ОІВ як товару, а також при встанов­ленні терміну його амортизації, коли він перебуває на ба­лансі підприємства як нематеріальний актив.

Розрізняють юридичний і економічний термін служ­би. Одні ОІВ мають встановлений термін дії, а інші можуть не мати встановленого терміну служби. Наприклад, відпо­відно до Закону України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" юридичний термін дії (служби) патенту до­рівнює 20 рокам. Однак цілком можливо, що за цей час па­тент може морально застаріти, тому що не виключена імо­вірність, що з'являться нові аналогічні, більш ефективні винаходи. Тому при економічних розрахунках для патентів установлюється більш короткий термін, так званий еконо­мічний, котрий дорівнює 10-12 рокам, а в окремих випадках і менше.

Встановлений термін служби характерний для бі­льшості прав на об'єкти інтелектуальної власності, відо­кремлюваних від індивідуума і підприємства, але не для всіх. Так, торговельні марки не мають встановленого тер­міну служби, оскільки визначений законом термін дії після його закінчення може кожний раз продовжуватися ще на 10 років. Не мають встановленого терміну більшість прав на об'єкти інтелектуальної власності, невіддільні від підпри­ємства чи індивідуума. Крім того, права на ті самі об'єкти інтелектуальної власності можуть мати як визначений, так і невизначений термін дії. Наприклад, ліцензія на право ви­користання винаходу чи товарного знака може бути надана як на визначений, так і на невизначений термін.

Відзначимо, що без установлення терміну дії стає проблематичним визначення вартості переданих прав на об'єкти інтелектуальної власності, а сама процедура вста­новлення терміну дії буває надзвичайно складною і відпо­відальною.

 

4.2 Комерціалізація прав на об'єкти інтелекту­альної власності

4.2.1 Мета і основні способи комерціалізації

Метою комерціалізації є отримання прибутку за ра­хунок використання об'єктів права інтелектуальної власно­сті у власному виробництві або продажу чи передачі прав на їх використання іншим юридичним чи фізичним особам.

Комерціалізація об'єктів інтелектуальної власності -це взаємовигідні (комерційні) дії всіх учасників процесу пе­ретворення результатів інтелектуальної праці у ринковий товар.

Основними способами комерціалізації об'єктів пра­ва інтелектуальної власності є:

використання об'єктів права інтелектуальної власності у власному виробництві;

-  внесення прав на об'єкти права інтелектуальної власності до статутного капіталу підприємства;

передача (продаж) прав на об'єкти права інте­лектуальної власності.

Для практичного здійснення вказаних шляхів коме­рціалізації необхідно також знати, як розрахувати вартість прав на об'єкт інтелектуальної власності та як поставити їх на бухгалтерський облік підприємства.

Схематично способи комерціалізації прав на ОІВ представлені на рис. 5.

4.2.2 Використання об'єктів права

інтелектуальної власності у власному виробництві

Вважається, що комерціалізація через використання об'єктів інтелектуальної власності у власному виробництві є найбільш вигідною з точки зору прибутку. Адже весь при­буток від продажу інноваційного продукту, що отримано за допомогою об'єктів інтелектуальної власності, залишається у правовласника ОІВ.

Оскільки обсяг виробленої продукції може бути ве­ликим, то і прибуток, що надходитиме від її реалізації, мо­же у багато разів перевищувати вартість прав на ОІВ у разі передачі прав на використання ОІВ або продажу прав вла­сності на ОІВ.

Зрозуміло, що цей спосіб комерціалізації пов'язаний із значними стартовими витратами на доопрацювання ОІВ, розробленням технології виробництва тощо. Але у разі ус­піху продаж виробленої продукції компенсує ці витрати і, крім того, буде отриманий значний прибуток.

 

 

 

4.2.3 Внесення інтелектуальної власності до статутного капіталу підприємства

Статтею 13 Закону України "Про господарські това­риства" (1991) передбачена можливість використання не­матеріальних активів (у тому числі 01 В) при формуванні статутних капіталів нових господарських товариств. Отже, інтелектуальну власність можна вносити до статутного ка­піталу замість майна, грошей та інших матеріальних цінно­стей, для чого необхідна лише добра воля всіх засновників. Використання інтелектуальної власності в статутному капі­талі дозволяє:

сформувати значний за своїми розмірами стату­тний капітал без відволікання коштів й забезпе­чити доступ до банківських кредитів і інвестицій, використовуючи інтелектуальну власність як об'єкт застави нарівні з іншими видами майна;

амортизувати інтелектуальну власність у стату­тному капіталі і замінити її реальними коштами, включаючи амортизаційні відрахування на собі­вартість продукції, тобто капіталізувати інтелек­туальну власність;

авторам і підприємствам - власникам інтелекту­альної власності - стати засновниками (власни­ками) при організації дочірніх і самостійних фірм без відгалуження коштів.

Внесення прав на 01В до статутного капіталу за­мість "живих грошей" надає також:

право на отримання частки прибутку (дивіден­дів);

право на участь в управлінні підприємством че­рез загальні збори правління;

право на отримання ліквідаційної квоти у разі лі­квідації підприємства тощо.

 

4.2.4 Передача прав на об'єкти інтелектуальної власності

Якщо правовласник не передбачає використовувати об'єкти інтелектуальної власності у власному виробництві чи розпочати новий бізнес або створити спільне підприємс­тво, він може передати повністю або частково права влас­ності на об'єкт інтелектуальної власності іншій фізичній або юридичній особі.

Майнові права на об'єкт права інтелектуальної вла­сності є сукупністю права володіти, користуватися і розпо­ряджатися цим об'єктом.

Продаж прав у повному обсязі здебільшого прово­диться через договір купівлі-продажу як договір обмінної угоди, за яким у результаті передачі права власності на об'єкт інтелектуальної власності (продажу охоронного до­кумента - патенту або свідоцтва) власник як сторона, яка продає, втрачає всі майнові права на нього. Тобто якщо продано патент на винахід, то він перереєстровується на ім'я нового правовласника і до останнього переходять всі майнові права на цей об'єкт.

Але частіше передається лише право користування об'єктом інтелектуальної власності.

Власник прав на будь-який об'єкт промислової вла­сності (ліцензіар) може продати ліцензію (видати дозвіл на користування об'єктом інтелектуальної власності) будь-якій особі (піцензіату), якщо він не хоче або не в змозі викорис­товувати відповідний об'єкт.

Продаючи ліцензію переслідують мету отримати прибуток, не втрачаючи капіталу на виробництво та осво­єння ринку. Продаж ліцензп - це шлях впровадження тех­нологи на ринку без продажу товарної продукції. Доходами від продажу ліцензій юридичні або фізичні особи покрива­ють свої витрати на наукові дослідження.

Придбання або продаж ліцензії є діловою угодою. Факт продажу або купівлі ліцензії юридичне оформляється ліцензійним договором, який відрізняється від інших дого­ворів купівлі-продажу тим, що продається або купується нематеріальний об'єкт. Ліцензіат отримує право на вико­ристання об'єкта інтелектуальної власності лише на обу­мовленій ліцензійним договором території та на певний термін.

У залежності від обсягу прав, що передається, за діючим Цивільним кодексом України розрізняють: виключ­ну, одиничну і невиключну ліцензії.

Виключна ліцензія видається тільки одній особі і ви­ключає можливість використання ліцензіаром об'єкта пра­ва інтелектуальної власності у сфері, що обумовлена цією ліцензією.

Одинична ліцензія також видається тільки одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуа­льної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у даній сфері.

Невикпючна ліцензія не виключає можливості вико­ристання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної влас­ності і видачі ним іншим особам ліцензії на використання цього об'єкту у даній сфері.

За ліцензійним договором завжди передбачається виплата певної грошової винагороди ліцензіару. У більшос­ті випадків продаж ліцензії здійснюється за розрахунковою договірною ціною з орієнтиром на ціни внутрішнього та зо­внішнього ринків. Основними видами ліцензійних платежів є роялті, паушальний та комбінований платежі.

Роялті - вид платежів, який платить ліцензіат лі­цензіару протягом усього терміну дії ліцензійного договору чи як відсоток від суми прибутку чи суми обороту від випус­ку продукції або диференційованої ставки з одиниці ліцен­зійної продукції.

Паушальний платіж - це виплата ліцензіарові визначеної зафіксованої в договорі суми ще до початку ма­сового випуску ліцензійної продукції.

Комбіновані платежі - найбільш поширені та перед­бачають виплату ліцензіару ліцензіатом первинного стало­го платежу до початку виробництва та збуту ліцензійної продукції з подальшою виплатою залишку розрахункової ціни ліцензії як роялті після того, як буде налагоджено ви­робництво ліцензійної продукції. Таким чином, ліцензіар має можливість отримувати відрахування від реального доходу ліцензіата протягом усього терміну дії ліцензійного договору.

Патентовласник може отримати додатковий прибу­ток від використання свого об'єкта інтелектуальної власно­сті за рахунок платежів за договором франшизи (в Україні -це договір комерційної концесії). Правовласник (franchiser) дозволяє іншій особі (franchisee) використовувати права на промислові зразки, фірмові найменування, торговельні ма­рки, технології, комерційну таємницю тощо.

Різниця договору франшизи від звичайного ліцен­зійного договору у тому, що права передаються на пільго­вій, привілейованій основі. Так, користувач отримує вже готову технологію під відомою торговельною маркою. Тому йому не потрібно відвойовувати місце на ринку, а його ри­зики зводяться до мінімуму. Договір франшизи повинен мі­стити умову про те, що якість товарів та послуг franchisee буде не нижчої якості товарів і послуг franchiser, а останній буде здійснювати контроль за використанням цієї угоди.

Відносно новою формою комерціалізації прав на об'єкти інтелектуальної власності є лізинг. 'За договором лізингу передається різне технологічне обладнання, верс­тати, прилади тощо, які виконані на рівні винаходів і захи­щені патентами. Тобто разом з технологічним обладнанням і процесом передається право користуватися об'єктом інтелектуальної власності.

Вибір такої форми комерціалізації, як лізинг дозво­ляє починаючим підприємцям відкривати і розширяти свій бізнес навіть при досить обмеженому стартовому капіталі, оперативно використовуючи у виробництві сучасні досяг­нення науково-технічного прогресу.

4.3 Оцінка вартості прав на об'єкти інтелектуа­льної власності

4.3.1 Цілі оцінки прав

Вартість є однією з основних ознак товару. Щоб продати права на об'єкти інтелектуальної власності чи ви­користати їх у власному виробництві, необхідно визначити їхню вартість.

Відповідно до Міжнародних стандартів оцінки (МСО-1 ... МСО-4) розрахунки вартості прав на об'єкти інтелекту­альної власності можуть виконуватися при визначенні:

- оподатковуваної бази майна підприємств;

- вартості виключних прав, переданих на основі ліцензійного договору чи договору про їхню пе-реуступку;

- вартості об'єктів інтелектуальної (промислової) власності, що вносяться до статутного капіталу підприємства;

- розміру компенсації що необхідно виплатити згі­дно з чинним законодавством правоволодільцю за порушення його виключних (майнових) прав на об'єкт інтелектуальної власності.

Необхідність оцінки вартості прав на об'єкти інтеле­ктуальної власності виникає також при постановці їх на бу­хгалтерський облік, приватизації, страхуванні, передачі у заставу з метою отримання кредиту, банкрутстві підприєм­ства тощо.

4.3.2 Підходи до оцінки

Прийоми, що застосовуються для визначення вар­тості прав на об'єкти інтелектуальної власності, можна розділити на три групи; підходи, методи і методики. Підхо­ди дають принципи визначення вартості. Методи визнача­ють процедуру розрахунку вартості. Методики розглядають застосування того чи іншого методу стосовно конкретних об'єктів інтелектуальної власності та конкретних цілей роз­рахунку.

Оцінка вартості прав на конкретний об'єкт інтелек­туальної власності у конкретному випадку їхнього викорис­тання е досить складною процедурою й у кожному випадку вимагає унікального рішення задачі. Однак при усьому різ­номанітті таких випадків існує три загальновизнаних підхо­ди до оцінки прав на об'єкти інтелектуальної власності: ви­тратний підхід, порівняльний (ринковий) підхід, дохідний підхід.

Витратний підхід (підхід на основі активів) засно­ваний на припущенні, що вартість об'єкта інтелектуальної власності дорівнює вартості витрат на його створення, до­ведення до робочого стану й амортизацію. Цей підхід до розрахунку вартості влаштовує покупця, тому що він може документально відстежити витрати на створення об'єкта інтелектуальної власності і, таким чином, переконатися, що ця вартість виправдана. Але він не вигідний для продавця, оскільки останній одержить суму, рівну тільки понесеним витратам на створення об'єкта інтелектуальної власності, тобто без прибутку.

Порівняльний (ринковий) підхід до оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності припускає вико­ристання прийому порівняння продажів. Сутність підходу полягає в порівнянні об'єкта, що оцінюється, з аналогічними по призначенню, якості і корисності об'єктами, які були продані на цей час на аналогічному ринку.

Цей підхід дає так звану "справедливу ціну", тобто таку ціну, за яку продавець, який володіє інформацією про ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий продати об'єкт інтелектуальної власності, а покупець, який також володіє повною інформацією про об'єкт інтелектуальної власності і ринкову вартість аналогічних об'єктів, готовий купити даний об'єкт інтелектуальної власності. Тобто ціна встановлюється ринком і влаштовує як продавця, так і по­купця.

Дохідний підхід припускає, що ніхто не стане вкла­дати свій капітал у придбання того чи іншого об'єкта інте­лектуальної власності, якщо такий же доход можна одер­жати будь-яким іншим способом.

Суть підходу полягає в тім, що вартість прав на ОІВ визначають як функцію доходу, що може принести викори­стання даного ОІВ у майбутньому.

Для розрахунку поточної вартості об'єкта оцінки за­стосовують два основних прийоми - дисконтування і капі­талізації доходу.

4.3.3 Методи оцінки

У рамках кожного підходу існує один або декілька методів оцінки. Зв'язок між підходами і методами оцінки представлений у табл. 2. Перелік наведених методів не є вичерпним.

Метод прямого відтворення активу визначає суму витрат, які є необхідними для створення нової точної копії активу, що оцінюється. Ці витрати повинні ґрунтуватися на сучасних цінах та сировині, матеріалах, енергоносіях, ком­плектуючих виробах, інформації, а також на середньогалу-зевій вартості робочої с певної кваліфікації. Метод пря­мого відновлення є переважним методом розрахунку вар­тості унікальних нематеріальних активів.

Таблиця 2

Зв'язок між підходами до оцінки об'єктів інтелектуальної власності та методами оцінки

Підхід до оцінки Витратний підхід

Метод оцінки

Метод прямого відтворення Метод заміщення Метод вихідних витрат

Порівняльний (ринковий) підхід

Метод порівняння продажів

Дохідний підхід

Метод прямої капіталізації доходів Методи непрямої капіталізації доходів: надлишкового прибутку; роялті; звільнення від роялті.

 

Метод заміщення використовує принцип, який стверджує, що максимальна вартість власності визнача­ється мінімальною вартістю, яку необхідно сплатити під час придбання активу аналогічної корисності або з аналогічною споживчою вартістю. Ця вартість має назву вартості нового активу, який є еквівалентним за функціональними можли­востями і варіантами його використання, але не обов'язко­во подібного об'єкта інтелектуальної власності, що заміщу­ється.

Метод вихідних витрат базується на фактично на­ведених витратах, що вибрані з бухгалтерської звітності підприємств за кілька останніх років. Особливо треба звер­нути увагу на дві обставини: Їх розмір і строк створення ак­тиву. Витрати, які були проведені раніше, за необхідності повинні бути скореговані у відповідному напрямку, а потім проіндексовані з врахуванням їх строку давності.

Витратний метод найчастіше використовується для оцінки нематеріальних активів, які не беруть участі в фор­муванні майбутніх прибутків і які не приносять прибутку на цей час, наприклад, коли нематеріальні активи, що оціню­ються, мають соціальне значення або беруть участь в обо­ронних програмах, програмах безпеки державного або ре­гіонального значення.

Метод порівняння продажів по суті співпадає з по­рівняльним підходом. Визначена за цим методом ціна об'­єкта інтелектуальної власності є найбільш достовірною, оскільки вона сформована ринком. Однак в Україні з низки причин (відсутність розвиненого ринку об'єктів інтелектуа­льної власності, недоступність баз даних про результати продажу об'єктів інтелектуальної власності тощо) цей ме­тод практично не використовується.

Метод прямої капіталізації' заснований на переве­денні прибутку від комерційного використання об'єкта інте­лектуальної власності у вартість останнього. Цей метод використовують найчастіше як експрес-метод для розраху­нку залишкової вартості, а іноді — для оцінки активів, строк життя яких практично не визначений. Процедура цього ме­тода включає, по-перше, виявлення джерел і розмірів чис­того прибутку, по-друге, виявлення ставки капіталізації, і, по-третє, визначення вартості активу як добутку від ділен­ня чистого прибутку на ставку капіталізації.

Метод надлишкового прибутку заснований на при­пущенні того, що продукція, яка виготовлена з використан­ням об'єкта інтелектуальної власності, приносить до­датковий прибуток в порівнянні з продукцією, яка виготов­ляється без використання цього об'єкта інтелектуальної власності. Розрахунок вартості проводиться за формулою:

де: PV - розрахункова вартість об'єкта інтелектуа­          льної власності;

l  -         розрахунковий період (роки);

Сi -        грошовий потік (надлишковий прибуток) в      періоді l;

i  -         ставка дисконту (зменшення).

Метод роялті визначає вартість об'єкта інтелектуа­льної власності як частку від бази роялті (доходу, прибутку, вартості основної сировини). Розмір цієї частки має назву ставки роялті:

де: Ci - грошовий потік (база роялті), грн.;

R - ставка роялті, %.

Метод звільнення від роялті передбачає розраху­нок вартості об'єкта інтелектуальної власності за форму­лою:

де: Сi - грошовий потік (база роялті), грн.

i -   ставка дисконту, %.

4.3.4 Послідовність оцінки

Принципова схема, що відображає послідовність оцінки прав на об'єкти інтелектуально! власності, пред­ставлена на рис. 6.

Процес оцінки розпочинається з ідентифікації об'єк­та інтелектуальної власності, тобто зі встановлення факту його юридичної правомочності та правовласника. Наступ­ним кроком є визначення мети оцінки. Коли встановлені об'єкти оцінки і мета оцінки, визначають базу оцінки. Під базою оцінки розуміють вид вартості, що буде використа­ний під час оцінки.

Оцінка проводиться із застосуванням бази, що від­повідає ринковій вартості або неринковим видам вартості. До неринкових видів вартості відносяться: залишкова вар­тість заміщення, вартість у використанні, інвестиційна вар­тість тощо.

Наступним кроком е вибір підходу до оцінки. Вибір підходу обумовлюється видом об'єкта інтелектуальної вла­сності, метою і базою оцінки. Після того як буде обрано той або інший підхід у його рамках вибирають метод оцінки. І, нарешті, проводять розрахунок вартості прав на об'єкт ін­телектуальної власності. Бажано виконати розрахунок не менш ніж двома методами. Процедура оцінки завершуєть­ся оформленням звіту про оцінку, в якому повинна бути ві­дображена всебічно обґрунтована вартість прав на об'єкт інтелектуальної власності.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерсь­кого обліку 8 "Нематеріальні активи" об'єкти інтелектуаль­ної власності визнаються нематеріальними активами і пе­редбачається (ст. 5) проведення бухгалтерського обліку для таких груп об'єктів інтелектуальної власності:

права на знаки для товарів і послуг (товарні зна­ки, торговельні марки, фірмові найменування й ін.);

права на об'єкти промислової власності (право:

на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорт рослин, породи тварин, ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції тощо);

авторського і суміжні з ними права (право на лі­тературні і музичні твори, програми для ЕОМ, бази даних і ін.).

Придбаний або отриманий на безоплатній основі об'єкт інтелектуальної власності відображається на ба­лансі, якщо існує ймовірність одержання в майбутньому матеріальної вигоди, пов'язаної з її використанням, а його вартість може бути вірогідно визначена. Таким чином, для того, щоб поставити об'єкт інтелектуальної власності на оухгалтерський облік, необхідно визначити його вартість.

Ще однією умовою постановки об'єкта інтелектуальної власності на бухгалтерський облік е те, що термін вико­ристання прав на об'єкт інтелектуальної власності повинен бути не менше одного року, або не менше операційного циклу, якщо він перевищує один рік.

Використання інтелектуальної власності як немате­ріального активу в господарській діяльності підприємств і відображення в бухгалтерському обліку операцій руху та­ких об'єктів дозволяє:

документально підтверджувати довгострокові майнові права за допомогою обліку їх у балансі підприємства та створювати відповідні фонди амортизаційних відрахувань;

одержувати додатковий прибуток від передачі прав на використання об'єктів інтелектуальної власності, а також забезпечувати (у залежності від обсягу переданих прав) обґрунтоване регу­лювання цін на інноваційну продукцію підприєм­ства;

виплачувати фізичним особам авторські вина­городи, минаючи фонд заробітної плати, з від­несенням витрат по виплаті авторської винаго­роди на статтю собівартості продукції "Інші ви­трати", тобто без обмеження розмірів виплат і без традиційних відрахувань у страхові та інші фонди.

Таким чином, постановка інтелектуальної власності на бухгалтерський облік є одним із варіантів введення ін­телектуальної власності до господарського обороту і дає можливість підприємству отримати додатковий прибуток.

 

4.4 Управління правами інтелектуальної влас­ності

4.4.1 Життєвий цикл об'єкта інтелектуальної власності

Усе у цьому світі має початок і кінець. Об'єкт інтеле­ктуальної власності не є винятком. Можна виділити п'ять етапів життєвого циклу об'єкта інтелектуальної власності (рис. 7). Це: створення об'єкта інтелектуальної власності, набуття прав на об'єкт інтелектуальної власності, викорис­тання (комерціалізація) прав на об'єкт інтелектуальної вла­сності, захист прав інтелектуальної власності, утилізація об'єкта інтелектуальної власності.

Створення об'єкта інтелектуальної власності розпочинається з ідеї. Наприклад, це може бути ідея вина­ходу або художнього твору. У підприємницькій діяльності ідеї, як правило, направлені на підвищення конкурентосп­роможності технологій або виробів. Далі йде розроблення цієї ідеї. Наприклад, якщо це винахід, то необхідно зробити патентний пошук, щоб переконатися, що таких винаходів ще не було. Потім перевірити цю ідею експериментальне. Закінчується створення об'єкта інтелектуальної власності оформленням його на матеріальному носії (папері, елект­ронному носії тощо) таким чином, щоб він став зрозумілим для інших осіб.

Набуття прав на об'єкт інтелектуальної власності, як правило, завершується отриманням від держави охо­ронного документа - патенту або свідоцтва на нього. На­явність такого документа у великій мірі унеможливлює по­рушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності з боку недобросовісних конкурентів.

Використання прав на об'єкти інтелектуальної власності є найпродуктивнішим етапом їх життєвого циклу. До цього етапу об'єкти інтелектуальної власності не прино­с користі розробнику. Навпаки, витрачалися кошти на їх створення та набуття правової охорони. І тільки на етапі використання (комерціалізації) компенсуються попередні витрати, а також одержується прибуток - власне те, для чого в більшості випадків створюються об'єкти інтелектуа­льної власності.

Захист прав здійснюється у випадку, коли ці права порушуються недобросовісним конкурентом. Чинне зако­нодавство України надає власнику прав на об'єкт права інтелектуальної власності декілька шляхів захисту своїх прав. Нині розгляд справ, пов'язаних із правами інтелекту­альної власності, здійснюється в адміністративному або судовому порядку.

Утилізація є останнім етапом життєвого циклу об'єкта інтелектуальної власності. Оскільки за визначенням об'єкт інтелектуальної власності є нематеріальним, то не­має необхідності його знищувати або переробляти у щось інше. Просто після закінчення юридичне визначеного стро­ку дії прав інтелектуальної власності він зникає як об'єкт власності і переходить у суспільне надбання. Тобто будь-хто може його використовувати без дозволу правовласни-ка.

4.4.2 Управління об'єктом інтелектуальної власності на етапі його створення

На цьому етапі необхідно відповісти на питання:

"Який товар буде конкурентоздатним і мати попит на рин­ку у майбутньому, можливо через кілька років?" І тільки пі­сля цього варто приступати до його розроблення. Необхід­но виробити стратегію фірми. Спланувати капіталовкла­дення в інтелектуальну власність, визначити ресурси, що необхідні для розроблення нової технології і забезпечення конкурентноздатності як самої технології, так і товарів, що виробляються на її основі. Необхідно також оцінити мож­ливості основних конкурентів.

При визначенні стратегії фірми щодо розроблення об'єктів права інтелектуальної власності, їх правової охо­рони і подальшого використання неоціненну користь на­дають патентні дослідження, що проводяться за допомо­гою патентної інформації.

Патентна інформація - це технічна і правова ін­формація, що міститься в офіційних періодичних публіка­ціях відомств інтелектуальної власності, які є в усіх краї­нах, де законодавством передбачена правова охорона об'єктів інтелектуальної власності. Майже дві третини тех­нічної інформації, що розкривається у патентній інформа­ції, більш ніде не публікується.

Патентна інформація допомагає:

відслідковувати передові досягнення у даній сфері;

знайти партнерів по бізнесу;

знайти постачальників та матеріали;

відстежувати діяльність реальних і потенційних конкурентів;

знайти відповідні ринки.

Технічна інформація, яка міститься в патентних до­кументах, дозволяє:

уникнути зайвих витрат на дублювання дослі­джень;

виявити і оцінити технологію для ліцензування та передання технології;

знайти альтернативні технології;

-  бути на сучасному рівні у певній галузі;

знайти готові рішення технологічних проблем;

знайти ідеї для подальших інновацій.

І, нарешті, патентна інформація може використову­ватися для того, щоб:

уникнути можливих проблем з порушенням прав власників охоронних документів на об'єкти промислової власності;

оцінити патентоспроможність власних винахо­дів;

- заперечувати проти видачі патентів, які знахо­дяться у колізії з патентом, що належить пев­ному підприємству.

4.4.3 Управління об'єктом інтелектуальної власності на етапі набуття прав

Якщо отримано результат інтелектуальної діяльно­сті, що може відповідати юридичним вимогам до об'єкта прав інтелектуальної власності, наприклад, винаходу, ко­рисної моделі, промислового зразка, торговельної марки, комп'ютерної програми, твору літератури тощо, виникає принципове питання: "Чи слід надавати результату інтеле­ктуальної діяльності правову охорону патентом або свідо­цтвом?"

Надання правової охорони є доцільним, якщо:

об'єкт охорони є невідомим раніше, тобто він не є рівнем техніки;

охорона надає виключне право на об'єкт перед­бачуваної охорони;

об'єкт охорони є комерційне значущим;

об'єкт охорони сприятиме зменшенню витрат компанії;

об'єкт охорони сприяє задоволенню потреб спо­живача;

об'єкт охорони сприяє зміцненню положення на ринку чи положення компанії у певній галузі;

об'єкт охорони буде сприйнятий ринком, тобто буде на нього попит;

об'єкт охорони є таким, що потенційно може лі­цензуватися;

витрати на правову охорону будуть меншими ніж доход від його використання;

об'єкт охорони підвищує цінність сумарних акти­вів.

Але навіть якщо потенційний об'єкт охорони відпові­дає більшості з перерахованих вище критеріїв, слід поду­мати про альтернативний варіант охорони в режимі комер­ційної таємниці (ноу-хау). Така охорона доцільна у випадку, якщо охорона патентом чи свідоцтвом є слабкою і її може обійти конкурент, наприклад, отримавши схожий патент.

Якщо прийняте рішення про набуття правової охо­рони, то необхідно відповісти на друге важливе питання:

"Коли надавати правову охорону?". Як правило, не слід отримувати патент на початковій стадії розроблення ідеї або коли ще не готова виробнича база для її реалізації. У цьому випадку конкуренти, ознайомившись з описом вина­ходу, можуть випередити розробника об'єкта інтелектуаль­ної власності з виходом інноваційного товару на ринок. Оп­тимальним варіантом є отримання патенту в момент вихо­ду товару на ринок. У цьому випадку конкурент не встигне спрацювати на випередження.

 

4.4.4 Управління об'єктом інтелектуальної власності на етапі використання прав

Є кілька стратегій, яких дотримується фірма при ви­користанні прав на об'єкти інтелектуальної власності.

По-перше, це стратегія захисту від конкурентів за допомогою отримання монопольного права на виробницт­во нової продукції на період продажу її на ринку. При цьому необхідно визначити оптимальний спосіб і територію ре­єстрації виключних прав. Важливим є забезпечення патен­тної чистоти виробів з тим, щоб уникнути значних витрат у разі порушення прав.

По-друге, це стратегія ліцензування на основі отри­мання монопольних прав на технологію виробництва, що примушує інших виробників придбати у власника прав до­звіл на використання цієї технології за ліцензійним догово­ром. Ця стратегія дає можливість контролювати ринок і пе­реслідувати недобросовісних конкурентів.

По-третє, це стратегія формування уставного капі­талу підприємства шляхом внесення до його складу прав на об'єкти інтелектуальної власності, що мають визначену вартість. Для підприємця, особливо початківця, ця страте­гія дозволяє без використання грошей формувати значний за розміром уставний капітал та зайняти на ринку активну позицію.

По-четверте, це стратегія створення іміджу компанії. Ця стратегія спрямована на те, щоб шляхом управління інтелектуальної власності підвищити інвестиційну приваб­ливість підприємства.

4.4.5 Управління об'єктом інтелектуальної власності на етапі захисту прав

Разом із збільшенням кількості об'єктів інтелектуа­льної власності, ростом конкуренції на ринках товарів і по­слуг зростає кількість порушень прав на об'єкти інтелекту­альної власності недобросовісними конкурентами. Для бо­ротьби з цим явищем підприємства створюють служби безпеки, що займаються попередженням і виявленням правопорушень, а також захистом прав на об'єкти інтелек­туальної власності.

Судовий порядок захисту прав є найбільш ефектив­ним, але практика показує, що тільки незначний відсоток спорів щодо порушення прав на об'єкти інтелектуальної власності вирішується у суді. Як правило, сторони пого­джуються на мирову, щоб уникнути значних фінансових витрат, а також ризику втрати свого бізнесу.

У великій мірі зменшенню кількості правопорушень сприяє політика фірми, що спрямована на профілактику правопорушень.

4.4.6 Управління об'єктом інтелектуальної власності на етапі утилізації

Як уже відмічалося вище, після закінчення юридич-но визначеного строку дії прав на об'єкт інтелектуальної власності він зникає як об'єкт власності і переходить у сус­пільне надбання. Тобто його може використовувати без дозволу правовласника будь-хто. Тому на цьому етапі під­приємство повинно спрогнозувати наслідки вичерпання прав на свої об'єкти інтелектуальної власності, а з іншого боку, відкривається можливість безоплатного використання науково-технічних і технологічних розробок, права на які належали до їх вичерпання іншими правовласниками. Для багатьох підприємств це невичерпна, а часто і єдина мож­ливість використати у своїй діяльності досягнення науково-технічного прогресу.


ЗМІСТ ПІДРУЧНИКА



Реклама!


Заказать реферат





Статистика

Всего 24 учебника


Поиск



Все книги на данном сайте являются собственностью их авторов и предназначены исключительно для ознакомительных целей.
Просматривая, скачивая книгу Вы обязуетесь в течении суток ее удалить.